Вітрила

  Схвилювалась Марися шалено:
  — Може, краща вона від мене?!

  Коли ж, ні.
  Звичайна.
  Таких багато.
  Трохи смішлива.
  Трохи кирпата.

— Одіб’ю! — подумала Марися і підійшла
ближче.
  Кахикнула,
  хихикнула.

Хлопець зміряв її очима,
заслонив свою милу плечима:
— Чого тобі?
— Вечір хороший.
— Хороший, як ніхто межи очі не лізе.

Похнюпилась дівчина,
пішла до Мудрої Баби:
— Виручай!

Стара чаклунка п’є чай
і насмішкувато мружиться:
— Така красуня і не можеш одбити?

Посікла курячої сліпоти з кропом,
зварила,
перцем притрусила,
крізь марлю процідила,
в пляшку налила,
дівчині дала.

За два тижні до весілля
випив хлопець каламутного зілля.
Напала на нього куряча сліпота.
Цілує Марисю,
пригорта.
У німій настороженій тиші
каже їй слова найсвятіші.

А дівчина його заручена
стоїть збоку засмучена
і повторює з переляку:
— Видно, хлопці усі однакі.

Через тиждень зілля перебродило.

  Парубок нудьгує,
  знехотя цілує.
  Разом бути — огинається.
  Дуже пильно придивляється.

  — Руки у тебе ніжні.
  Випещені та білі.
  А у Галі були огрубілі.
  Від прання,
  від ткання
  та від жита...
  Отака вже вона працьовита.

  Похнюпилася дівчина,
  пішла до Мудрої Баби:
  — Поможи!

Мудра Баба взяла її руки в долоні
м’яла, терла і тисла ті руки півдня.
І зробились вони шерехаті й червоні
наче справді від жита, прання і ткання.

  Але хлопець знову зітхає.
  Але хлопець знов натякає:
  — Личко у тебе тендітне.
  Ну, що ж, нехай собі квітне.
  А у Галі було простіше, —
  обвітрене і миліше...

  Похнюпилась дівчина
  пішла до Мудрої Баби:
  — Рятуй!

Мудра Баба набрала повітря в легені,
як подула-подула! Навіщо й вітри?
На додачу ще й зілля насипала в жменю:
— Ось, візьми і обличчя на ніч потри.

  Але хлопець знову питає:
  — Чом же родимки в тебе немає?
  От у Галі була над бровою...
  Дуже нудно мені з тобою!

  Марися — до Баби:
  — Пробі!
  Зроби мені родимку на лобі!
  Баба мізинцем торкнулась чола —
  родимка наче зроду була.

  Обнімає парубка Марися,
  улещає ласкою своєю:
  — Я така ж, як Галя, подивися.
  То чого ж ти журишся за нею?

  Парубок поглянув, засміявся:
  — Справді, схожі. —
  Засміявся дужче:
  — Та душа у Галі ніби сонце,
  а у тебе темна й завидюща.

  Поїхала Марися у місто.
  Купила півпуда намиста.
  Цілу купу всяких сережок.
  Оберемок тонких мережок.
  Прибиралася,
  чепурилась,
  наче муха в окропі крутилась.
  І нарешті, в вечірню пору,
  наче краля,
  випливла з двору.

  А на вулиці музики,
  танці,
    жарти,
      заковики.
  Гарні хлопці походжають,
  біля милих упадають.

 На Марисю ніхто й не глянув.

  А найкращий у всьому повіті,
  у повіті
  і в цілім світі,
  сидить під вербою

на Галю дивиться та руки їй гладить. А місяць роговим гребенем солом’яне волосся хат розчісує.