Выбрать главу
Давно створились ріки повноводні. Та й зараз пробиваються струмки. Десь, може, починається сьогодні русло нової на землі ріки.
Дзвенять потоки в дощовому квітні. Булькоче нетривале джерело!.. І тільки ті джерела непомітні які глибоке створюють русло. 

«О друзі мої...»

О друзі мої! Із рідних домівок вітрила ввижаються дальніх мандрівок...
А в дальніх мандрівках ввижається в млі коріння дерев у рідній землі!

«Заведіть мене, дороги...»

  Заведіть мене, дороги,   у моє кохане місто.   А щоб ви не заблудились,   дам прикмету дорогу:
  там хлоп’ята босоногі   продають лілеї білі,   продають важку брунатну,   придніпровськую кугу.
  Я візьму лілею в руки,   розгорну її пелюстки.   Думать буду про мандрівки,   спокій ляже на чолі.
  Не оплакуйте розлуки!   Я напевно повернуся...
  Навіть плаваючі квіти   мають корінь у землі.

Снопи

Я пам’ятаю все — дощем залиті ниви, шорсткі понад шляхами полини і відтінки на обрії мінливі — від пурпуру до сивизни. Розтерзані снарядами дороги, і зойк дротів, й розчахнуті стовпи, — А під колеса, гусениці, ноги чужинцями підмощені снопи. Їх волочили. Їх байдужо несли. Немов живих, тягнули по стерні. Під шинами тріщали перевесла, і колоски тонули у багні. Чужинець нахилився до вибоїн. Змахнув сльозу. Напевно, селянин... Могло б не бути на планеті воєн, якби отак заплакав не один.

Лідія Койдула[1] на чужині

Стояла самотня жінка, на березі моря стояла. Схилялася в ноги хвиля, неначе трава зів’яла.
І плакала жінка:       — Еесті! Країно моя чудесна! Не відала я безчестя, бо ти споконвіку чесна.
І кажуть, що я вродлива. Ти знаєш, чому вродлива? Бо ти у мене красуня, земле моя нещаслива.
І кажуть, така я світла, неначе вранішня зірка... Еесті! Над чужиною тій зірці сходити гірко.
Еесті моя, Еесті! Я руки свої ламаю. Я руки свої ламаю — я крила зламані маю...
Стояла самотня жінка, на березі моря стояла. Схилялася в ноги хвиля, неначе трава зів’яла.
Якісь кораблі даленіли, і крилами птиці шуміли...

Перед портретом жінки з дитиною

Лагідна жінко! У тебе таке обличчя, ніби на нього відсвіт кладе непогасний вогонь.
Його не спотворює сумнів, не мучать його протиріччя. Твоєму синові тепло в гніздечку твоїх долонь.
Було безтурботне дівчисько, таке молоде-зелене. Звичайним і навіть буденним здавалось йому життя...
З тих пір, як створила серце — живе,   людське,     незбагненне — яким страшним і ворожим здається тобі небуття!

В час весняного розливу

В час весняного розливу зацвітає верболіз. Через річку гомінливу дуже довгий перевіз.   Біля того перевозу   вітер котики гойда,   і пливе під верболозом   позолочена вода. Човен ріже позолоту, пахнуть стебла молоді, села гріються напроти по коліна у воді.   Неприкаяне роздолля —   повідь неба і ріки!   Ліс вітрил на видноколі,   а чи білі вишняки. Обрій дальній і мінливий, хвилерізи з чагаря В час весняного розливу ріки схожі на моря.
вернуться

1

Лідія Койдула — естонська поетеса XIX ст. Койдула — в перекладі — вранішня зірка.