Шпаківня
Звичайна будка,
зменшена темниця —
тісна, буденна, сіра і вузька.
Таке житло, — хіба ж воно годиться
для птиці благородної, шпака?
От мій сусід, той знає, що до чого.
Такий палац шпакам приготував —
пиляв,
рубав,
терпляче стругом човгав
і флюгери фігурно вирізав.
Віконце склив,
місив ногами глину,
рожеві стіни крейдою білив,
а щоб вітри не дули у щілину,
то ще й на дверях дідика прибив
Умеблював шпаківню дуже просто:
крім необхідних в побуті речей,
поставив крісло для шпаків — дорослих
і дві колиски для шпаків — дітей.
Ще й телескоп — дивитись на сузір’я,
домову книгу і малу печать,
корзинку —
для обскубаного пір’я
і ножиці —
щоб кігті обрізать.
Зробив проводку,
якже, щоб світилось,
бо не сидіти ж їм при каганці...
Але шпаки чомусь не поселились,
зате живуть звичайні горобці.
«В Париж прибуває поїзд...»
В Париж прибуває поїзд
зі станції Орлеан,
а в поїзді хлопця привозять,
хлопця, що вмер від ран.
А за труною
іде глибокий старик,
непокритою головою
поник...
Комунари честь віддають,
відкривають процесії путь.
Відкривають не хвіртки оград,
а громади своїх барикад.
А за труною
іде глибокий старик,
непокритою головою
поник...
То безсмертний Віктор Гюго
проводжає сина свого.
«На все є час...»
На все є час —
на голубі тумани,
на вчинків простоту,
на простоту понять,
на те, що коли навіть не таланить,
можливості — і ті уже п’янять.
На те, що сил немає де прикласти,
бо силам тим не відчуваєш меж,
і прагнеш далі — до мети і щастя,
а як впадеш — не боляче впадеш.
На все є час —
на милу недосвідченість
і переконання у власній правоті,
і на любов, що, благодатна, вічна,
буває раз і тільки раз в житті.
На все є час —
на самоту і вірші
в безсонну ніч осінньої сльоти,
на гіркоту безмірних перебільшень
і справедливу жорсткість прямоти.
На все є час —
на право заперечень,
на те, щоб згасли істини старі,
на те, щоб, не вагаючись, на плечі
узяти непосильні тягарі.
А потім, розрізняючи баласти
і з-поміж них —
єдине основне,
спокійно зняти, вибрать, перекласти,
сказать:
— Життя,
прийми
тепер
мене!
Виноградарі
Вергали землю з ранку та й до ночі,
вклонялись низько,
догоджали їй,
аж піт гарячий напливав на очі
і виповзав, як сльози, із-під вій.
Повільно поверталися додому,
трудящих рук несучи тягарі.
І засинали,
підкорялись втомі,
щоб знову пробудитись на зорі...
А в серпні соком наливались грона,
струнких дівчат кохали юнаки,
і жартами, достойними Брюньйона,
перемовлялись древні старики.
Папороть
(Малюнок)
Птиці зелені
у пізню пору
спати злетілись
на свіжий по́руб.
Тихо спустились
на жовту глицю
птиці зелені,
зелені птиці.
Крилами били,
пера губили,
голови сизі
низько хилили.
Пні навкруги —
їхні родичі кровні.
Зрізи на пнях —
наче місяць у повні...
Птиці зелені!
Що ж вам ще треба?
Маєте місяць.
Маєте небо.
Та на зорі,
в золотаву пору,
птиці зелені
рвонулися вгору.