Тільки злетіть
не змогли, не зуміли:
тісно було,
переплутались крила.
Травнева гілка
Не було ніякої умови —
випадково зустрічались скрізь.
А скажи, що це невипадково, —
дівчина образиться до сліз.
Вештались по вулицях широких,
хитрували, здовжуючи путь,
та боялись навіть ненароком
лагідніше глянути, зітхнуть.
А коли ішли повз огорожу,
де буяла яблуня в цвіту, —
недріманну знехтував сторожу,
хлопець розігнавсь у висоту.
Умудрився дуже обережно
найніжнішу гілку відломить,
щоб зробилось тихо і безмежно,
щоб нічого вже не говорить...
От і все. А сумувать не треба.
І не варт мінитись на лиці,
коли в травні раптом біля тебе
пройде хлопець з гілкою в руці.
«На старовинній ратуші годинник...»
На старовинній ратуші годинник
давно спинився. Нерухомі стрілки
показують дванадцяту годину
якогось дня або якоїсь ночі
в якомусь невідомому столітті.
Пружина спрацювалась? Заржавіли
і чіпкість загубили коліщата?
Чи, може, в закапелок механізму
потрапив пил?.. Ніхто про це не знає.
Дзвонив годинник малиновим дзвоном,
і раптом захлинувся на півзвуці,
і стих навіки...
На широкій площі
здивовано перемовлялись люди,
піднявши вгору стомлені обличчя.
Великі стрілки рухаються швидко,
а вже як стали — то надовго стали...
Присвиснув хтось, а хтось махнув
рукою,
і розійшлися люди нетерплячі,
бо кожен мав по невідкладній справі,
бо кожен має по важливій справі,
бо кожен матиме по спішній справі!..
Гранітні риби
Панує тиша над морським простором —
вітри тамують подих...
Великі риби,
виплеснуті морем,
закам’яніли на гранітних сходах.
Знесилені подачками прибою,
закам’яніли у страшній судомі.
Луска зробилась тьмяною, твердою.
Плавці лежать важкі і нерухомі
Біліє сіль на зябрах вуглуватих,
в гарячих шпарах сірого граніту...
Горілий дух асфальтів перем’ятих.
Духмяний сон магнолій перегрітих.
Зміїний шурхіт на вологих схилах.
Малої хвилі відчайдушний схлип...
Отут колись громадилися брили,
їх обриси нагадували риб.
Було у цьому
щось таке тривожне!
Було у цьому стільки гіркоти!..
Проходив мимо велетень-художник
Проходив мимо,
і не зміг пройти
Узяв різець — і лінії поглибив.
Тесав граніт розпечений, твердий,
щоб знали люди
якто важко рибам
навічно залишатись без води.
Гірська пісня
Земля прокоржавіла.
Спека... Спека...
А ми піднімаємось вище й вище.
Наглухо стисла чорна смерека
каміння в пазурах кореневища.
Тут небо до гір обважніло хилиться.
Здається часто в обідню пору,
що сонце огрядне,
з рум’янцем на вилицях,
іде по схилах з тобою поруч.
І трави палить, сухі, нужденні.
Жовтава потерть сповзає з кручі.
Тут навіть джерела, такі студені,
в своїй студеності — теж пекучі.
Ноги підкошуються в знемозі...
Ой, круто ж ви стали, мої Карпати!
А хто ходив по рівній дорозі,
той на крутій не вміє співати.
Гуцулка іде на ясну полонину.
Швидко іде,
спочиває наспіх.
То винесе в гори,
то в лісі покине
пісні гірської тужливий наспів.
Може, кому милозвуччя недосить:
дикі слова і чудні повтори.
Як заспіває — мов заголосить,
чутно під Грегота до Чорногори.
Зате він про́стори подолає.
В чорно́ліс увійде.
Впаде в безодні.
І той, хто йде на далекому плаї,
уже не буде таким самотнім.
«Простіше простого...»