Простіше простого — зустрітись
в юнацькі дні,
в хороші дні,
спинитись,
пильно придивитись
і покохатися...
Так ні!
Було потрібно розминатись
на десять зим,
на десять літ.
Було потрібно подаватись
одне до одного в обхід.
Забути марення квітчасті,
пізнати смуток самоти
і, вже зневірившись у щасті,
впритул до щастя підійти.
«Не питай, чи люблю...»
Не питай, чи люблю, чи навіки.
Я, здається, не знаю сама,
де взяли свій початок ріки,
де ті ріки море прийма.
Безоглядно іду стрічати,
Безоглядно вертаюсь назад.
І увібрана грунтом гроза
проростає барвінком хрещатим.
І у білім цвіту опалім,
що зронили в грозу вишняки,
я стою і дивлюся в далі
з-під своєї легкої руки...
«Ніч повісила жовтий ліхтар...»
Ніч повісила жовтий ліхтар над полями.
Зорі, ніби сніжинки,
косо падають вниз.
Осявають лице,
шарудять у нас під ногами
і пропалюють в полі
сніговицею витканий плис.
Ти не знаєш, чому
так зробилося гарно відразу?
Вчора так не було.
І ніколи так не було...
Просто, може, тому,
що сьогодні ми вперше разом
бачим сніг і зірки,
що горять у землі над чолом.
Хуртовини
Циферблат годинника на розі
хуртовини снігом замели...
Нам з тобою, видно, по дорозі,
бо ішли й нікуди не прийшли.
Знов ті самі вулиці незрячі
і замету хвиля снігова.
Нам з тобою легко так, неначе
вітер нам підказує слова.
— Підкажи найлагідніше слово,
я його слухняно повторю.
Розгуляйся буйно і раптово,
заглуши усе, що говорю! —
Не було ні зустрічі, ні туги.
Не було пориву і жалю.
Я спокійна.
Я щаслива з другим.
Я тебе нітрохи не люблю.
А якщо заплачу і руками
я торкну ясне твоє чоло, —
нас не бачать леви біля брами:
левам очі снігом замело.
«Сірий день...»
Сірий день.
Тьмяніючі трави.
Чорна м’ята — при самій землі.
Несподівано квіти яскраві
спалахнули на сірому тлі.
Пурпурові, жовтогарячі,
найяснішим квітам рідня,
на осінній землі терплячій —
ніби залишок літнього дня...
Милий мій!
Розминаються люди,
і немає для них вороття...
Коли щастя у тебе не буде,
потьмяніє твоє життя,
коли будні його затуманять
і дощі приб’ють до землі, —
хай хоч згадка про наше кохання
спалахне на сірому тлі.
«Відколосилася щедра нива...»
Відколосилася щедра нива,
сонце пішло далеко від ниви...
Закохані люди дуже вродливі.
Милий, чому ти не дуже вродливий?
Третій зайвий
Ти думаєш: сум за горами,
немає ніяких тривог,
ніхто не стоїть між нами,
ми разом,
ми поруч,
ми вдвох.
Незгоди навіки стерті,
осіла в душі каламуть...
А знаєш, з’явився третій,
той третій,
що зайвим звуть.
Він дуже схожий на тебе.
Твій голос.
Обличчя твоє...
Не треба вдивлятись, не треба!
Можливо, це ти і є.
Не той, котрого любила,
а той, що немилим стає.
Тінь
Я пишу тобі лист.
І не знаю — так падає світло,
чи невдало схилилася я над письмовим столом
бо лягла моя тінь на білий аркуш паперу,
і, виходить, пишу я чорним по чорному лист.
Я тебе не люблю.
Я, нарешті, зібралась на силі,
щоб сказать: «Не люблю».
А здавалось мені колись,
що простіше простого
відштовхнути від себе людину,
засміятись, відчувши: не втратила волі душа.
Інша річ — покохати.
То здавалось таким небезпечним
і таким нелегким,
що хотілось уникнуть його.
Інша річ — покохати,
а кохання твого не помітять
чи зневажать його.
То здавалось найтяжчим в житті.
А тепер я сміюсь над оманами юності гірко.
Я пишу тобі лист.
То найтяжче — сказать: «Не люблю».
Краще зроду не знати жодної хвилі кохання,
ніж образить початок таким нелюдським
кінцем.