Про причини — не треба.
Кожен має свої причини.
А причини призводять
До відсутності всяких причин.
Ти ні в чому не винен.
Я теж ні в чому не винна.
Я пишу тобі лист.
Тінь упала на білий папір.
«Дивлюсь на шпиль мечеті...»
Дивлюсь на шпиль мечеті.
Відчуваю
спокійний рух землі навколо сонця.
Земля уміла вибрати світило.
Якби у неї мудрість перейняти,
то, певно, зроду б не кружляли люди
навколо зір, на блискітки розбитих,
ретельно розчленованих на частки...
«Материнські перестороги...»
Материнські перестороги
не лякають,
давно забуті.
Ти і сам уже не від того,
щоб кому прочитать напуття.
Де ж пак,
маєш великий досвід,
у міжбрів’ї сувору складку.
А якщо і цього недосить, —
виручає тебе догадка.
Ти дорослий уже, нівроку,
з цим погодилась навіть мати...
А поглянеш на себе збоку —
чи хочеш себе впізнати?
І чи будеш собі до вподоби,
коли раптом зумієш збагнути:
ти всього лиш слаба подоба
того, чим ти хочеш бути.
«Коли прибуває смуток...»
Коли прибуває смуток,
як повінь,
зваливши загати, —
темнішають хмари й тіні,
тьмяніє річна глибінь...
Коли прибуває щастя,
коли починаєш кохати, —
здається, на землю від тебе
лягає світліша тінь.
«Після дощів руйнуються кряжі...»
Після дощів руйнуються кряжі,
осіння мжичка поле бездорожить.
Мене тривожать вулиці чужі,
і самота в останній час тривожить.
А вечорами гаснуть ліхтарі,
розхитані холодними вітрами...
Приходиш ти до мене на зорі.
Приходиш тільки згадками і снами.
«В дні, прожиті печально і просто...»
В дні, прожиті печально і просто,
все було, як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.
Забарився, прийшов нескоро.
Коротала я дні в жалю,
і в недобру для серця пору
я сказала комусь: — Люблю.
Хтось підносив мене до неба.
Я вдихала його, голубе...
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим не образить тебе.
А буває — спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з невідомих нікому країв...
Є для серця така покута —
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.
Степи
Зелений степ — ні дерева, ні нивки.
Блакитний степ — ні хмар, ні голубів.
Червоне сонце
незастиглим зливком
пливе повільно поміж двох степів.
А ти за ним
до вечора мандруєш.
Втомився? — ляж горілиць у траві
і слухай-слухай,
поки не почуєш,
як тихо дишуть квіти степові.
«Діти передражнюють зозулю...»
Діти передражнюють зозулю
голосами хитрими в гаю.
А вона відгукується щиро,
мов зустріла подругу свою.
Чи вона, довірлива пташина,
голосів не вміє розрізнить?
Чи вона в гаю цьому — єдина,
і схотілось їй поговорить?
«Зашарілись ясні озера...»
Зашарілись ясні озера,
помарніли барвисті луки,
пересохлі кленові пера
опадають мені на руки.
І здається — клени з журбою
познімали жовті папахи,
з непокритою головою
проводжають у вирій птахів.