«Спинюся я...»
Спинюся я
і довго буду слухать,
як бродить серпень по землі моїй...
Ще над Дніпром клубочиться задуха,
ще пахне степом сизий деревій.
Та верби похилилися додолу,
червоні ружі зблідли на виду,
бо вже погналось перекотиполе
за літом —
по гарячому сліду...
«Чатує вітер на останнє листя...»
Чатує вітер на останнє листя
старого дуба, що своїм корінням
тримає схили урвища...
А знизу,
по глинищах,
по збляклих травах
вповзає дим циганського багаття,
і чутно — перегукуються люди
за сірою гіркою пеленою...
Строката хустка — жовте і багряне —
з плечей лісів упала їм під ноги.
І вся природа схожа на циганку —
вродливу,
темнооку,
напівголу,
в червоному намисті з горобини,
з горіховими бубнами в руках...
Осінь
Вранці щулиться нагідка
від рясних колючих рос.
Розцвітає сиза квітка,
називається — «мороз».
Розцвітає в пізню пору,
коли й трав уже нема.
Отже, скоро,
скоро,
скоро,
Землю вибілить зима...
Не шуми, холодний вітре,
хмаро, геть з-перед очей!
Хай про зиму пізні квіти
попереджують людей.
«Зима прийшла...»
Зима прийшла...
Ой нене, нене!
Уже й мороз, уже і сніг.
А ще ж на кленах лист зелений.
Він і пожовкнути не встиг.
Вечір
Човен, окутий міддю,
виплив у темне море.
Вдарили хмару хвилясту
весла — тонкі промінці.
Хмара запінилась миттю,
Хмара захльостує човен...
Вечір, бакенщик сивий,
стис весло у руці.
Хмару плечем відсунув,
уперся ногами в днище.
Вийняв свою запальничку,
подихав на неї, зігрів.
Викресав жовтого вогню,
прикривши рукою од вітру.
Тихо запалює зорі —
бакени інших світів.
Світанок
На зорі обзивалися коні,
парувала земля після злив,
і світанок моря́ червоні
біля обрію щедро розлив.
Десь далеко за тими морями
з-під холодного попелу хмар
буйний вітер своїми руками
вигрібає сонячний жар.
Ніч
Захлинаються м’ятою луки.
Мерехтять вересневі зорі.
Розметавши ріки, як руки,
спить земля в м’якому просторі.
Їй на коси випали роси,
трави-ковдри сповзли з постелі,
та й відкрилися ніженьки босі
і гаряче плече пустелі.
Місяць вирізав шпару в небі
ледь помітним серпом з латуні,
мов, ховаючись сам від себе,
задивився на сплячу красуню.
Саджанець
Деревце оперилося.
Пір’я зелене
тріпотіло на радісному гіллі.
В листопаді опало...
Деревце називалося кленом.
Обкопали його,
Відірвали його від землі.
Повезли-повезли
по дорогах труських осінніх.
В незнайомі грунти
посадили в далекім краю...
Не зів’яло воно,
бо у вузлик міцного коріння
на дорогу взяло
найріднішу землю свою.
Дума про три камені
Гей, виїжджає козак молоденький
у чисте поле,
в першу дорогу.
Очі рукою прикривши від сонця,
дивиться вслід йому ненька з порога.
Кінь вороний виграє, басує.
Гей, у коня ще й копита не збиті!
Сивий полин огортається пилом,
перепелиця ховається в житі.
Їде козак,
підганяє коня
в чистому полі
три дні навмання.
Вже й пшениці відшуміли, і жито.
Трави буяють на перелозі.
Раптом урвалась дорога бита —
камені три стоять на дорозі.