Чорний, та білий, та ще й рожевий.
Так, як звичайно у казці буває.
Скочив козак з вороного на землю,
напис на чорному пильно читає:
«Підеш ліворуч, загинеш нізащо.
Зірвешся з кручі у прірву юначе.
Хоч і загинеш, ніхто не згадає —
нічим згадати буде, козаче».
У козака мурахи́ за плечима.
Камінь рожевий знайшов очима:
«Підеш праворуч — не пошкодуєш.
Рівна дорога,
спокійна дорога.
Всякі удачі на кожному кроці.
Щастя без сліз. Без борні — перемога».
Що ж, це вже краще, це друге діло.
Дивиться хлопець на камінь білий:
«Прямо поїдеш — дорога вгору.
То нелегка, нерівна дорога.
Втомленим, хворим, а може, дітям
ти віддаси свого вороного.
Сам підеш пішки у передгір’я.
Знатимеш світлу глибінь зворушень.
Люди тобі подарують довір’я,
ти ж подаруєш їм світлу душу.
Будуть вибоїни, будуть квіти.
Буде тривога, а часом і втома.
Ну, а чи дійдеш ти до вершини,
це невідомо...
Це невідомо».
Тихо у полі шемріє вітер.
Чорний чорніє похмурістю літер.
Камінь рожевий кличе, здається,
кожною літерою сміється.
В білого тільки спокійне обличчя.
Він не відштовхує і не кличе.
— Хочеш? — іди.
Не хочеш? — не йди.
Різні є люди у сивих віках.
Доля твоя у твоїх руках.
Більше не їде козак навмання —
справив на білий камінь коня.
Казка про Мару́
Це було за царя Тимка,
як земля була тонка —
пальцем ткнеш
і воду п’єш.
На оболоні пасуться коні,
а в копитному сліду по рибині плаває.
Край села стояла хатина.
Трава росла вище тину.
Попідтинню уночі
спали кручені паничі.
Жила в тій хаті немічна жінка.
Не могла ні сіяти, ні жати,
тільки й могла на печі лежати.
Лежить на печі,
насіння лузає.
А дочка лушпиння підмітає.
— Підмітай не підмітай, —
каже мати. —
Все ж одно, старости не прийдуть. —
Та й знов за своє насіння...
А дівчина плаче в сінях.
* * *
Говорили люди старі:
— Береженого бог береже.
Не вставай тепер до зорі.
Не дивися на горе чуже.
Пий із чистого джерела,
стережися лихого слова,
щоб дитина твоя була
дуже гарна,
дуже здорова.
Тож виконуй усе достоту,
поважай старовинні прикмети:
обминай потворну істоту,
не дивись на бридкі предмети...
Поважала
і обминала,
не дивилася,
береглась...
Та, мабуть, шанувалася мало,
бо нелюдська дитина знайшлась.
Як поглянути з правого боку —
то хороше дитя, нівроку.
Личко біле, наче намітка.
Око — сонцем прогріта квітка.
А брова — як тонкий листочок.
А щока — ясний пелюсточок.
А вуста — лісова полуниця.
А волосся — яра пшениця.
Як поглянеш з лівого боку
ой, потворне ж дитя, нівроку!
Рудувата пляма на скроні.
Ніс без ніздрі.
Повіки червоні.
Око вовче, а зуби щучі,
а вуста — мов змії повзучі.
А волосся над головою —
як пустир, що заріс кропивою.
Повитуха пополотніла.
Мати скрикнула і зомліла.
Зажурився батько, забіг
за тринадцять далеких доріг.
— Ой, женився ж я на біду.
Це, мабуть, у твоєму роду.
Ой, світ за очі я піду,
іншу жінку собі знайду.
Мати кинула навздогін
миску, глечик і макогін:
— Забирайся під три чорти!
Винуватий у всьому ти.
Вийшла заміж я на біду.
Це, напевно, в твоєму роду!
Двоєдушні всі ви і злі,
тричі прокляті куркулі.
На дитині це позначи́лось —
двоєликою народилась.
З цього боку — мов квітка леліє.
З того боку — мов звір визира...
Охрестили дитину — Марія.
А прозвали її — Мара́.
* * *
Мати плакала дні і ночі.
Коси рвала, бігла до річки.
Та й притихла.
Та й витерла очі —
навіть горе входить у звичку.
А тимчасом дочка підростала.
Мати звала її — Марися
І нікуди її не пускала,
щоб ніхто на Мару́ не дивився.
Заховала люстерко під полом,
в озерці скаламутила воду,
щоб дочка не знала ніколи
ні бридоти своєї, ні вроди.
Та Марися одного разу
вийшла з двору,
пішла по селу,
і почула першу образу,
але й першу таки похвалу: