— Горе, горе, яка потвора!
— От щаслива, яка вродлива!
* * *
...Проплакала всю ніч,
щоб не почула мати,
і думала-гадала без кінця.
Єдиний вихід — до людей ставати
вродливою частиною лиця.
І почалось:
кого в селі не стріне, —
все вбік та вбік голівку поверта.
А люди ж то проходять щохвилини.
Один зачепить.
Інший привіта.
Бува, що й двоє пройдуть одночасно,
а третій із-за рогу вирина.
Закрутишся.
Забудеш, де прекрасна,
а де потворна в тебе сторона.
Крутилося дівча несамовито, —
як горобець зимою на відлигу, —
аж поки хтось не запитав сердито:
— Чого ти крутишся, як дзига?
...Проплакала всю ніч,
щоб не почула мати,
і думала-гадала без кінця.
Надумалась — голівку опускати,
щоб люди не побачили лиця.
Здоровкалась з опущеним обличчям,
прощалась, не підводячи очей.
Таке щось перелякане і птиче
з’явилося у обрисі плечей.
Непевний голос,
потаємна вдача,
душа забита, скована, терпляча...
Лише на самоті Марися розгиналась,
дивилася у вічі небесам.
Співала навіть.
Навіть усміхалась
тваринам,
і рослинам,
і лісам.
«Квітко нагідко,
пишна царівна!
Жовта корона
навколо чола.
Квітко нагідко,
яка ж ти чарівна!
Вся — від пелюстки
аж до стебла».
І плакала.
І покривались трави
рясними росами гірких дівочих сліз.
Хитаючись,
підходила до ставу,
де шарудів обвітрений рогіз.
«Ой, бабо-жабо,
яка ж ти потворна!
Чорна, зелена,
зелена, чорна.
Кум та й кума,
кум та й кума.
Крихти краси
у тобі нема».
Шпурнула камінь у зелену спину:
— Ану, тікай, потворо, бо уб’ю!
І схаменулась:
— Що ж та жаба винна,
що я лютую на судьбу свою?
Прийшла додому
змучена,
тривожна.
— Ні, так не можна.
Далі так не можна!
На світі, кажуть, є стара чаклунка,
що має зілля і всілякі трунки.
Піду до неї, в ноги упаду,
заплачу:
— Зглянься на мою біду!
* * *
Мудра Баба живе
у холодній печері.
Мудра Баба пече
пироги на вечерю.
Чародійка стара знає все у природі,
та робити добра не бажає — та й годі,
їй ніхто на віку не зумів догодити,
і тому на людей чародійка сердита.
— Подивіться, сичі,
хто це йде уночі
гу-гу-гу,
го-го-го!
до багаття мого.
І вп’ялася очима
у сиву дорогу,
біля жару червоного
гріючи ноги.
Визирає Марися
з куща в цю хвилину:
— Бабо, можна я хмизу
в багаття підкину?
— Хочеш ноги мої
підсмалити?.. Ги-ги!—
ворухнула великим
пальцем ноги.
— Бабо, можна я зараз
води принесу,
змию голову вам,
заплету вам косу?
— От причепа! Такої
не бачив світ.
Не причісуюсь я
дев’яносто літ.
— Бабо, можна сорочку
я вам сполощу?
Назбираю грибів
для смачного борщу?
— Що той борщ
без м’ясива людського варт?
Я люблю на обід
молоденьких дівчат.
— Ну, то з’їжте мене!—
заридало дівча. —
Починайте з ноги,
з голови,
із плеча!
Баба глянула пильно,
запрошує сісти.
— Е, дитино моя!
Тебе ж гидко і з’їсти.
Надивилася я
усього на віку.
Вперше бачу на світі потвору таку.