— Пунент, браток, вітер південно-західний. Так його звуть рибалки, — пояснив він. — Сердитий вітер. Нагряне навалом та такий розіграється, що тільки камінці в повітрі мелькають. Якірні ланцюги рве. Човни та шхуни на берег викидає, мов яєчну шкаралупу. Сітки в морі так скрутить, що, вважай, пропали. Наробить лиха й відразу затихне. Куди тільки така здоровенна сила дінеться?
— А вітер сьогодні буде? — спитав Ростислав Андрійович.
Старик подивився на зоряне небо.
— Ні, — сказав він упевнено. — Сьогодні можна спати спокійно. А тепер давайте вечеряти.
Перед юшкою старик запропонував, за його виразом, «посолонцювати». Він поклав цілу в'язку в'ялених бичків, без яких у приазовських рибалок взагалі немислима ніяка їжа.
Вася потягнувся за бичками. Толя теж узяв шорстку рибку. Але ось лихо, москвич не знав, що робити з нею далі, й вирішив піти на хитрощі: придивитися, як розправляються з бичками справжні азовчани. Хлопець спостерігав за стариком.
Силантій Абакумович вибрав великого бичка, вирвав грудні плавці і апетитно обсмоктав їх. Потім уздовж спини бичка зробив ножем надріз і швидкими рухами пальців зняв з нього шкірку. Справа проста. Толя зробив те саме. М'ясо в'яленого бичка було смачним і ароматним. Хлопець так і не міг зрозуміти, чим пахне бичок, йому здавалося, що від нього йде запах палючого дня.
Вечеря пройшла жваво. Юшка вийшла на славу. Рая прибрала посуд і пішла до землянки, де у неї були якісь невідкладні справи.
А хлопці сиділи біля багаття, мовчки прислухаючись до нічних звуків. Старий курив люльку і, не відриваючись, дивився на жевріючі вуглинки. Ростислав Андрійович при світлі ліхтаря щось записував у блокнот.
— Так, значить, по слона поїхали, — порушив мовчанку старик. — Важка це справа. Навряд чи що знайдете. Щось я не помічав. А мабуть, років п'ятнадцять я вже у Куті. Ось печери були…
— Печери? — жваво перепитав Ростислав Андрійович. — Це цікаво. Де ж вони?
— В тому-то й справа, що були, — не поспішаючи, відповів Силантій Абакумович. — Так, були. А тепер нібито нема. Балакали люди, що в Петровій балці в печері розбійник Петро жив, золота й усякого добра в цій печері наховав мало не цілих сорок діжок. Та, мабуть, усе це казки, — непевно закінчив старик.
Згадка про розбійника насторожила хлопців.
— Розкажіть нам про розбійника. Хоч трошки, — попросив Толя.
Деякий час Силантій Абакумович мовчки зосереджено смоктав люльку, дивлячись у вогонь.
— Оповідач з мене поганий. Не можу довго говорити, — поскаржився він. — Ну, та все одно, розкажу. Це було років, мабуть, сто, а то й усі двісті тому. Тут зовсім близько лежав чумацький шлях. Сіль та рибу возили чумаки на волах тією дорогою. Багатії теж проїжджали. І з'явилася тоді в цих краях людина на ім'я Петро. Оселився він у балці, ось тут поруч, — старик махнув рукою на захід. — Жив той Петро в печері, а там його під землею охороняло нібито якесь страховище.
Грабував той Петро-розбійник тільки багатих панів різних, купців, а чумаків не чіпав. Добро награбоване роздавав сиротам і вдовам. Живе собі вдова, горює, діточок ціла купа, а одягнути ні в що, хліба нема. Встає собі вранці вдова, а під дверима гроші і записочка. Гроші, мовляв, твої, і підпис: «Петро». Знали його бідні люди. І ось якось купчики зібрали стражників та й засіли в одному місці. Чекали день. Нема Петра, а вночі прийшов. Ніч місячна була. Погналися стражники за розбійником. Стріляли. Поранили. Добіг Петро до моря, у балку вскочив і в лисицю перекинувся. Ахнули вояки та й розбіглися… Нечиста сила, значить. Кажуть, що з того часу розбійник Петро більше не з'являвся на дорогах. У печері добра залишилося багато. Дехто з бідних знав ту печеру, та в секреті тримав. Все думали: скоро з'явиться Петро. Потім обвал там стався, і печера зникла… А балка та й досі Петровою зветься. На всіх картах так значиться…
— Золото там не шукали? — поцікавився Вася.
— Де там, шукали! Розкопували ту балку. Кажуть, із-за кордону італієць один приїздив. План якийсь давнішній тієї балки мав. Колупався, колупався, та так ні з чим і поїхав у свою заграницю…
В цей час біля ліхтаря щось мелькнуло.
— Пташка! — крикнув Вася.
— Кажан. Нетопир, — поправив Ростислав Андрійович.
Незабаром десятки нетопирів безшумно затанцювали в повітрі, то з'являючись, то зникаючи в нічній імлі. Тільки Силантій Абакумович спокійно зауважив:
— Пора спати. — І, побачивши здивовані обличчя своїх слухачів, пояснив — Кажани завжди з'являються точно о пів на одинадцяту.
Ростислав Андрійович подивився на годинник: стрілки показували пів на одинадцяту. Він рішуче сказав: