Рая тихенько заплакала. А Толя весь час прислухався до невиразного шуму, який доносився відкілясь здалека.
— Чого розкисли? — несподівано гримнув москвич. — Виберемось. Адже море — поруч.
— Яке, море?!
— Звичайнісіньке. Он шумить. Прислухайтесь.
Затамувавши подих, слухали. Справді, десь за товстою земляною стіною бушував морський прибій.
— Море! Ой, море?!
— Ходімте. Навпомацки підемо. За мене тримайтеся, — підбадьорював приятелів Толя.
Повільно, з труднощами просувалися вперед. Часто падали, плентались по тягучій грязі, але вперто йшли, обмацуючи руками, як сліпі, нерівну стіну печери.
І коли вже здавалося, що сили зовсім покинули мандрівників, вони побачили попереду маленьку й розпливчасту світлу плямочку. Очі, звиклі до темряви, почали розрізняти окремі предмети — брили, що нависли над головою, калюжі, завали…
— Вихід! Там вихід! — задихаючись від радості, крикнув Толя.
Й вони побігли. Вже не звертаючи уваги на липку смердючу багнюку, зібравши залишки сил, спішили до світла. А попереду все ясніше вимальовувалася світла кругла пляма. Там кінець підземним блуканням! Там море, повітря й сонце. Лагідне сонце! Там життя!
Ось і освітлена арка. Рая кинулася до світла, але раптом, пронизливо крикнувши, відскочила вбік.
— Куди ти? — сторопіли хлопці.
— Там… там потвора! — крикнула дівчинка переляканим голосом.
Під стінкою печери радились.
— Щось велике-превелике стоїть… і з рогами… — поквапливо розповідала Рая.
— Рухалось? — поцікавився Вася.
— Ні-і-і. Тільки страшно…
— Я піду, побачу, — вирішив Толя. — Ви почекайте. — І він обережно попрямував до освітленої невідомим світлом арки.
Нестерпно довго тягнулися хвилини чекання.
— Сюди! Швидше сюди! — крикнув Толя. — Це слон!
— Кам'яний?
— Ні! Справжній скелет.
Перед здивованими очима мандрівників відкрилася незвичайна картина. Десь зверху скупо проникало денне світло. Прямо на стрімкій стіні, як барельєф, випинався блідожовтий кістяк величезного слона. Здавалося, кістки були розколоті вздовж, а потім наклеєні на стінку. Добре було видно величезну, майже круглу голову, з-під якої стирчав білосніжний товстий бивень. Скелет стояв на ногах, нахилившись уперед з піднятою вгору головою. Здавалося, що тварина трубить.
Затамувавши подих, діти дивились на чудову знахідку. Спочатку вони не могли навіть ворухнутися, настільки все тут було загадкове. І ця підземна кімната, й ця таємнича півтемрява, й фантастичний величезний кістяк викликали цікавість і якийсь незрозумілий острах.
— Як він мене налякав!.. — прошепотіла Рая.
Напружено вдивляючись в обриси кістяка, Вася в думках вимірював його величину.
— Мабуть, вищий за нашу хату буде. Величезний який! — захоплювався він.
Обережно ступаючи, Толя підійшов до передньої ноги слона й нігтем дряпнув кістку. Вона була тверда, мов камінь. До Толі несміливо підійшли Вася і Рая. Вони теж дряпнули кістку. Перше враження минуло. Діти вже сміливіше оглядали знахідку.
Несподівано осторонь скелета в просторій ніші Вася побачив скриню. Так, це була справжня скриня, зроблена з грубих, напівзотлілих дощок, обкована хрест-навхрест широкими іржавими залізними смугами.
— Чи не Петра-розбійника золото в скрині? — прошепотіла Рая. — Пам'ятаєте, дідусь розповідав?
— Справді! Мабуть, це добро розбійника. Подивимось, — теж стиха промовив Вася.
Скриню легко відкрили, але вона була порожня.
Недалеко від цього місця на стіні мандрівники помітили якийсь напис. Літери були видряпані чимось гострим на гладкому вапняковому камені, але прочитати його було неможливо. Збоку біля напису виднілася ще якась дряпина.
— Стріла! — промовив Толя, придивившись до неї.
— Може, це тут вихід? — припустила Рая.
Відразу ж за скелетом відкрилася вузька щілина.
Просувалися то плазом, то рачки. Довелось підійматися весь час угору. Все виразніше доносився шум моря. І раптом яскраве сонячне світло обдало мандрівників. Усі троє попадали на траву і, притиснувшись до нагрітої сонцем землі, жадібно вдихали чисте запашне повітря. Шуміло море, кричали чайки, дзижчали комахи. Це було життя…
Вася першим підвів голову й оглянувся навкруги. Вони лежали на високому морському березі. Поруч шарудів листям чагарник. Він здався хлопчику знайомим. Гак, це той самий колючий кущ — глід європейський. Зараз Вася згоден був цілувати кожен листочок цього напрочуд красивого деревця. Але що б це означало? На рейді стояв «Урал», на його щоглі добре було видно чорний прапор, прапор нещастя. Рибалки тягнули невід. Ілля них метушливо бігали й щось кричали батько, Силантій Абакумович, Ростислав Андрійович і Рідненький.