Старик неохоче одірвався від своїх вудочок, обернувся та так і застиг.
— Це міна, — хрипким голосом промовив він. — І несе її прямо на теплохід. Не помітять її. Глибоко затоплена. От так ситуація. Що ж робити? Теплохід близько.
Вася судорожно схопився за весла.
— Тікаймо!!! Вибухне! — злякано крикнув він.
— Так, значить, тікати? — зловісно процідив старик. — Смерті боїшся. А на пароплаві люди. Багато людей.
Він швидко роздягся, і не встиг Вася відповісти, як Дідусь стрибнув у море.
— Кінець запасного якоря кидай сюди, — почулося з-за борту шлюпки. — Якір кріпи в човні. Ріж кріплення, сідай за весла.
Тремтячи всім тілом, машинально, як уві сні, Вася виконував команду. Він бачив, як дід, тримаючи в зубах кінець вірьовки, підплив до міни і пірнув.
Пароплав був зовсім близько, вже доносився шум його машин.
Ось над водою з'явилася голова дідуся. Вірьовки в зубах вже не було.
— Натискуй на весла! Виходь з каналу і кидай якір! — крикнув старий рибалка.
Вася щосили наліг на весла.
… Коли розсіявся туман і на горизонті показався низький берег, капітан залюбувався візерунковими обрисами маленького містечка. На рибальський човен, що з'явився справа від борту, на «Аргусі» не звернули уваги: тут завжди рибалять бичколови. Єдине, що здалося дивним, — людина купалась у зоні каналу. «Цікаво, хто це в таку рань надумав купатися», подумав капітан і підніс до очей бінокль. Те, що він побачив, примусило його здригнутися.
— Стоп! Повний назад, — пролунала тривожна команда.
Заскрипів могутній корпус теплохода. Величезні каскади бризок піднялися за кормою.
Всі, хто був на теплоході, кинулись на палубу. Ніхто не знав, що трапилось. А капітан віддавав розпорядження:
— Шлюпку на воду! Попросити смільчаків на борт.
Звістка про те, що два рибалки врятували «Аргус» від загибелі, швидко облетіла всі палуби. Сотні пасажирів скупчилися біля борту. В повітрі привітно замелькали капелюхи, картузи, хусточки.
А в човні стояв дідусь. Він був без картуза, в мокрій сорочці, що прилипла до тіла. Однією рукою старик спирався на плече онука.
Вася розмахував своїм брилем…
… Капітан скуйовдив руде, жорстке волосся Васі, подивився на його збентежене, вилицювате, з облупленим носом обличчя і спитав:
— Ну як, злякався?
Вася часто заблимав вицвілими на сонці віками.
— Анітрохи.
Дідусь, який стояв поруч, нахмурився, незадоволено крякнув, але промовчав.
— Капітаном думаєш стати? Про капітанський картуз мрієш? — продовжував капітан.
— Ага. Думаю, — відповів уражений Вася: його приховану мрію розгадали.
— Я так і знав, — задоволено вимовив капітан, любуючись хлопцем.
— Так ось тобі картуз. — Він зняв свій чудовий, з роззолоченим козирком картуз і урочисто надів його Васі на голову.
— Величенький, — вимовив він при загальному схваленні пасажирів. — Підростеш, якраз по тобі буде.
Вася витягнувся, неначе хотів зразу підрости, і випалив:
— Велике спасибі, товаришу капітан.
Вже коли вони з дідусем ішли провулком додому, Вася подумав: «Я-то трохи злякався», але ця неприємна думка швидко розвіялась, і він з гордо піднесеною головою закрокував рідною вулицею у супроводі юрби ровесників. Вони, як і належить, уже знали про те, що сталося.
ХЛОПЕЦЬ У КАРТАТІЙ ПІЖАМІ
Вася погано спав у ту ніч. Прокинувся дуже рано. У вікно заглядав повний місяць. У хаті всі спали. Вася крадькома підвівся з ліжка, ввімкнув настільну лампу й, обережно ступаючи босими ногами, добрався до шафи. Дістав звідти завітний капітанський картуз. Уважно оглянувши його, доторкнувся пальцями до блискучих листків на козирку, а вже потім — який це вже раз — надів.
Але ось горе, полюбуватись на себе не можна було: велике дзеркало у другій кімнаті, там спала мати, а спить вона чутко. Вася це знав. Правда, на письмовому столі лежало зовсім маленьке дзеркальце: в нього було видно або ніс, або вухо. Але нічого робити, довелося любуватись гарним головним убором по частинах.
— Ти що там робиш? — несподівано запитала мати.
Здригнувшись від несподіванки, Вася удавано байдуже відповів:
— Та я так. Води напитись…
— Знаю тебе. Картуза приміряєш…
Вася зітхнув і з жалем поклав картуз на стіл, накрив його газетою і ліг. Лежав з розплющеними очима. Невтримна фантазія малювала наступний ранок у райдужних фарбах.
Ось він надіне капітанський картуз і, певна річ, найкращий свій костюм: кітель, перешитий з батьківського бушлата, — ґудзики на ньому начищені ще з вечора до нестерпного блиску, — і справжні штани кльош. Жаркувато буде, але ж морські капітани і в спеку ходять у повній формі. І ось у супроводі нерозлучних друзів, — а з ними вже про все домовилися, піде він вулицею. Люди зупинятимуться, сплескуватимуть руками: «Дивіться, цей хлопець врятував корабель», «Герой», а може хто й скаже: «Такий малий, а вже капітан…»