Максим ще здалеку помітив свого дядька. Це був кремезний і дужий рибалка років сорока, схожий на його батька. Біля нього тулився капітан Моко — давній знайомий хлопців, тридцяти з лишнім років, чорний, як жук, з товстими м'ясистими губами і широким, приплюснутим, як у сенегальця, носом. Він ішов разом з капітаном Наком і не зовсім ввічливо розштовхував людей, хрипко вигукуючи:
— Прошу, шановні товариші… Дайте дорогу…
Колка ловко кинув йому вірьовку, і він прив'язав барку барби Тодорія до причалу. Нако, легко стрибнувши в човен, посварився на хлопців пальцем:
— Чортенята! Гемонські діти! Все місто на ноги підняли, — і зареготав гучним розкотистим голосом. Потім незграбно потиснув руки членам екіпажу, — уже знав їх, — і суворо додав: — А тепер біжіть до телефону, бо доктор Липова там скоро збожеволіє.
Сашо похмуро глянув па Максима. Той кивнув головою, натякаючи на те, що по телефону про такі важливі речі, як кава, говорити не можна. Сашо виплигнув на сушу. Земля захиталась у нього під ногами, він поточився і смішно впав в обійми Мока.
— Тримайся за землю, дружище! — зареготав «сенегалець», всовуючи хлопцеві в руки свою чорну брудну лапу. — Ну, з приїздом… Пишайся, сину моря!
З огидою потиснувши протягнену руку, Сашо пішов далі. Моко заліз у барку, хрипко повторюючи:
— Молодці! Молодці!.. Ваше місце — тільки в екіпажі капітана Мока. Пірати, бай Нако, пірати…
Натовп розступився, і Сашо швидко вийшов на набережну. Хоч йому було й приємно, що всі на нього дивляться, але хлопець зніяковів. Може, тому, що ледве не впав. Перед ним стояли дві дівчини, його ровесниці, й посміхалися. Сашо враз їх упізнав. Він зблід, і ноги у нього підломилися. Ледве втримався. Дівчата були з Н., але вчились в його рідному місті, бо в Н. не було гімназії. Одна з них, височенька й струнка, справжня красуня, була гречанка. У неї було найкраще в світі ім'я: Доменіка. Правду кажучи, це через неї Сашові так подобалося Н. Її подруга Марія була менша на зріст і не така гарна.
Кивнувши їм головою, хлопець хотів уже пройти далі, але Марія зупинила його, безпричинно розсміявшись:
— Гей, задер носа та й не помічаєш?
Сашо ніяково зупинився. Доменіка схилила голову, але він знав, що чорні, мов маслини, очі дивляться на нього з-під довгих густих вій. Сашо зневажливо махнув рукою, уникаючи її погляду:
— Поспішаю на пошту, — і зразу ж сам собі докорив: «Дурню! Навіщо розказав! Вмить догадається, що мати шукає!» І додав пояснюючим тоном — Треба передати важливе повідомлення… — і знову сам себе вилаяв: «Ну що я мелю!» — М-м-м… для метеослужби, — збрехав збентежений юнак.
— Ви залишитесь тут на все літо?
— Тут… Пробачте, поспішаю… Ще побачимось… — хотів сказати «завтра», та, злякавшись власної сміливості, швидко побіг угору крутою кам'янистою вулицею.
Повернувши ненароком голову, він угледів за дівчатами двох франтів у картатих сорочках і тропічних шоломах. Вони були дуже смішні, схожі на опудал з баштана, але Сашове серце стислось від неприємного почуття. Хлопець догадався, що вони, певно, залицяються до дівчат і, можливо…
В цю мить і Доменіка глянула в його бік, соромливо притиснулась до подруги, й обидві знову невідомо чого зареготали.
Надзвичайно радий зустрічі, Сашо без передишки вибіг на круті цементні східці поштамту. Мати знову йому дзвонила. Увійшовши в скрипучу дерев'яну кабіну з спертим канцелярським повітрям і гострим запахом пилу, він заспокоїв найніжнішими словами матір, похвалився між іншим, що вже став справжнім морським вовком, і пообіцяв докладно описати бурю. Лікарка натякнула, що надіється взяти на завтра відпустку і разом з його меншими братіками поїхати до Софії. Це було місто, яке не менш, ніж Н., притягало до себе хлопця, але Сашо мужньо переборов спокусу, сотий раз ласкаво заспокоїв схвильовану матір і поспішно повісив трубку.
Набережна була вже безлюдна. Тільки біля казино товпилися дачники, рибалки й морські офіцери. Грав джаз. Де-не-де висіли ліхтарі, романтично освітлюючи романтичне місто. Дівчат уже не було. І чого б вони його чекали! Він же поводився, як йолоп! Стара барка нерухомо й безмовно стояла біля причалу!
Сашо попростував до хати капітана Нака. Вона, як і всі будинки в цьому містечку, стояла вікнами до моря. А море було темне й глухо билось об високий скелястий берег.
На кухні він застав Колку, Андрія, капітана Мока і дрібненьку жінку із зморшкуватим обличчям — бай Нака дружину. Вона весело поралася біля плити, жарила свіжу рибу. В кімнаті апетитно пахло стравою, було жаркувато, але прості меблі створювали якийсь чудовий і привабливий затишок. Маленька жінка, по-материнському привітавшись із Сашом, одразу ж почала перед ним вибачатися, що вечеря ще не готова, бо вона, мовляв, була на зборах. Її синів дома не було. Старший служив у війську — був моряком, менший вчився у вузі в Софії, а тепер забарився десь у бригаді. Сашо відразу помітив, що Максима і бай Нака немає, і, хоч і догадався, в чому справа, не запитав нічого: все-таки Моко людина стороння. Побувши трохи в кухні, Сашо сказав, що йому жарко, й вискочив надвір.