Сашо приховував од усіх це своє уподобання, та, помітивши в ньому несподівану хворобливу тягу до літератури, хлопці второпали, в чому справа. Колка негайно при всіх назвав його дезертиром, Андрій йому співчував, а Максим, схильний теж до глибоких і міцних захоплень, одразу догадався, що йдеться про Доменіку.
Це його неприємно вразило, бо Максим і сам задивлявся на смугляву красуню, але силою волі стримував своє серце, — не міг примиритися з фактом, що вона — дочка Мортія Дражева, колишнього комерсанта, власника бакалійної крамниці. До того ж він знав про різні дивовижні темні чутки, пов'язані з його жінкою, матір'ю Доменіки, Максимів батько боровся за робітничу справу і сидів у тюрмі, сам він був членом спілки робітничої молоді і вважав, що захоплення якоюсь буржуйкою не гідне цього великого звання. Йому навіть і на думку не. спадало, що Доменіка не винна, а коли іноді і думав щось таке, то одразу ж згадував її батька, і вся ненависть до Мортія та подібних до нього переходила на дівчину з маслиновими очима. І все-таки це не була справжня ненависть. Можливо, це було презирство, а вірніше — страх доторкнутися до чогось, хоч і хорошого, але чужого, що викликає неприємні думки.
З барки він помітив, що Сашо зупинився біля якихось дівчат, впізнав Доменіку, і гостра й противна хлоп'яча заздрість ужалила його прямо в серце. Максим схаменувся. Сплюнувши без видимої причини за борт, хлопець сам собі сказав: «Нічого не вдієш. Сашові випала доля. Він і віршики складає…» І докорив сам собі, що погано думає про свого товариша. Сьогодні вранці він цілком зрозумів почуття Саша і чи то з жалю до самого себе, чи й справді за діло, гримнув на Колку:
— Слухай! Прикуси язика!
Колка здивовано глянув на нього:
— Чи ти ба! З яких це пір ти записався в «панянки»?
— Баба твоя панянка! — грубо відповів Максим. — Не сунь свого носа в чужі справи!
— А я тобі кажу, що це справи не чужі, а наші! — огризнувся Колка. — Якщо він — член нашого екіпажу, то, значить, нас повинно цікавити, хто йому голову морочить!
— Не треба так говорити, — лагідно втрутився Андрій. — Нічого ж не сталося.
— Сталося чи ні, а для мене досить факту, що Сонце волочиться за якоюсь буржуйкою! — випалив Колка те, про що вони відкрито не наважувались говорити між собою.
— Її батько, можливо, й гад, але Доменіка не має з ним нічого спільного, — взяв дівчину під захист Андрій. — У тебе, Колка, короткозорість.
— А в тебе куряча сліпота!
Добре, що ввійшов бай Нако, інакше сварка тривала б ще довго.
«Чого це вони наїжилися?» подумав капітан і, сказавши, що йде на роботу, запитав хлопців, що вони мають намір робити.
— Побачимо… — ухилився од відповіді Максим, який ще й досі був під впливом суперечки. — Підемо погуляємо….
— Ну… гуляйте… Люди вільні…
— Що ти цим хочеш сказати? — наїжився Максим.
— Хіба ж я знаю?.. Чув, ніби нагородити вас хочуть…
— За що? — накинувся на нього Андрій.
— За каву.
Від подиву хлопці аж роти пороззявляли. Ці Сашові пригоди відволікли їх увагу від найголовнішого. Тепер, перебиваючи один одного, вони почали задавати капітанові питання. Посміхаючись, він почекав, поки хлопці вгамуються, й розчаровано зітхнув:
— Шкода. Втекла пташка. Кава зникла. Не пощастило покуштувати.
Хлопці поприкушували язики. Сашо почув останні слова, переступаючи через поріг у хату. Максим гнівно тупнув ногою об підлогу.
— Чорт! Ех, коли б не та буря!
— Буря бурею, а ви надто довго збиралися, — роздратовано гукнув Колка. — Треба було зразу ж повернути назад. От вам і кава! — Сердитий Колка вискочив надвір.
Бай Нако намагався було їх заспокоїти, але, зрозумівши, що це марна трата зусиль, — та й сам він був незадоволений, — подався до свого корабля. Поснідавши, похмурі хлопці пішли й собі на пристань.
ВІТРЯК
Зажурені й мовчазні, вони залізли в барку. Якийсь службовець з управління пристані сказав їм, що треба перетягти човна на рибальську пристань. Хлопці попрямували туди, але Сашо запропонував поїхати на дюни. Пропозицію прийняли без заперечень. Кожен відчував, що їм необхідно побути на самоті, щоб обміркувати несподіваний удар.