З західного боку затока була спокійна, ніби велика світла калюжа. Хлопці мовчали, захоплені тишею й тропічними чарами пейзажу. Човен швидко йшов уперед. Тихе, блакитне, мов незабудка, море, таке саме тихе небо, довгі золоті дюни, світлозелені південні кущі, прозорі, туманні гори, ясне літнє сонце… Все це їх трохи освіжило.
Раптом Сашо вигукнув:
— Дивіться!.. Вітряк!
Їхній вітряк!
Зачаровані стареньким, перекошеним, з розчепіреними обдертими крилами вітряком, хлопці дивились на нього лагідно, майже закохано. В чистому ранковому повітрі здавалося, що вітряк зовсім близько, стоїть на високому березі, мов дивовижний птах. Праворуч од вітряка, трохи північніше, красиво, зовсім не викликаючи ніяких зловісних думок, височів Мис утоплеників, його схили були вкриті густим зеленим лісом.
— Знаєте що? — вигукнув Сашо. — Пропоную негайно переїхати у вітряк. Скажемо твоєму дядькові, що там нам більше подобається, от і все! Чого нам заважати йому вдома?
— Відкрив Америку! — поглузував з нього Колка. — Сам знаєш, що це наше спільне рішення. Ми ж і приїхали сюди, щоб там жити!
Колка був уїдливий, як оса. Його дуже прикро вразила звістка про каву. Тепер він дивився на всіх вовком.
— Мені здалося, що ви вже передумали… — несміливо виправдувався Сашо.
— А не здалося тобі, що ти сидиш у бакалійній крамниці Мортія? — роздратовано вигукнув Колка.
Сашо зблід і накинувся на нього з кулаками.
— Білуга! — крикнув він. (Так дражнили Колку).
Вони схопились за петельки. Андрій розборонив їх.
— Дурниці! Хіба так можна… — миролюбно буркнув він. — Ну, досить!
— Чуєте, — гукнув з корми Максим. — Якщо ви ще раз полаєтесь — вижену обох! Так і знайте!
Колка, який уже шкодував, що образив товариша, відійшов і сів на кормі. Сашо весь тремтів од гніву. Миттю роздягшись, він стрибнув у холоднувату воду й поплив до дюн. Максим покликав Андрія до стерна й сів біля Колки. Помовчав. Не знав, з чого почати.
— Я розумію, — промимрив він, — чого це тебе дратує, тільки будь же трохи розумніший, чорт візьми. Сашо людина честолюбна, і з ним треба поводитись чемно. Тим більше, що він…
— Що він? — знову наїжився Колка.
— Та що там багато говорити. Сам знаєш, про що йде мова. Ти б на його місці теж…
— Гаразд, — усе ще сердито, але вже примирливо сказав Колка і повернувся до нього спиною.
Сашо виліз на берег і ліг на дрібний золотистий пісок. Трохи згодом пристала й барка. Ті, що були в човні, роздяглися, лишившись тільки в трусах, витягнули старий човен на мілке й кинули якір метрів за сорок від берега. Хлопці добрели до піску й лягли біля Саша.
Сонце припікало. Легенький приємний вітерець шелестів у траві, що де-не-де росла по дюнах. Якийсь дивовижний тропічний спокій таївся в мовчазних пісках. І тиша… тиша… стародавня, як саме море, як оті черепашки, як дюни. Тільки вода тихо, дуже тихо плескалась об мокрий берег. Блаженство!
Вони лежали нерухомо, витягтись на піску. Мовчали. Потім Максим підвівся на ліктях. Замріяно дивлячись на тиху світлозелену затоку, на дерев'яне містечко, він задумливо промовив:
— Колка мав рацію. Треба було негайно повернутися назад, — і глянув на хлопців. Вони блаженно мружили очі проти сонця. — Мені чомусь здається, — пожвавився він, — що лази знову привезли товар.
— Факт! — схопився, мов ужалений, Сашо. — Що їм тут треба було? Авжеж контрабанду перевозили. Можливо навіть, вони помітили, що, на їхньому складі хтось побував.
— Певно помітили, — сказав Максим. — Звичайно, якщо були на острові.
— Виходить, контрабандисти тепер повинні собі шукати інше місце для складу, — сказав, не відкриваючи очей, Колка. — Але де?
— Хіба мало берега! — тоном досвідченої людини відповів Андрій. — Спробуй їх знайти!
— Берег добре охороняється! — заперечив Колка.
Андрій підвівся на ноги.
— А ти думаєш, острів не охороняється?
— Ніхто на нього не звертає уваги. — Колка підвівся й почав схвильовано пояснювати: — Він не має стратегічного значення. Крім того, батареї та кораблі надійно охороняють затоку. Коли б від мене залежало, я б його висадив у повітря, щоб не заважав плаванню. Проклятий острів! Он як. Інакше б їх уже давно спіймали.
— Хтозна… — завагався Андрій. У всякому разі Колка мав рацію. Островом цікавилися раз у шість місяців, коли необхідно було заправляти автоматичний маяк. Інші, набагато важливіші справи турбували тепер людей. Звичайно, згодом острів міг стати й музеєм, але ж то згодом.
Сашо нервово ходив туди й сюди, його фантазія гарячково працювала.