— Знаєте що? — сказав він рішучим тоном. — Давайте відкриємо їхній новий склад!
— От тобі й маєш! — глянув на нього Колка глузливо. — Це все одно, коли б ти сказав: давайте знайдемо золоту рибку! Море — це ж тобі не акваріум! Як же ти знайдеш склад, коли в тебе немає сліду? Та й міліція теж не спить. Вона вже подбає про те, щоб знайти каву. Треба було раніше мене слухати! Наварили каші, тепер їжте!
— А що? — пожвавившись, заперечив Максим. — Ідея непогана.
— Та ну вас з вашими ідеями! — скипів Колка і єхидно додав: — Може, поїдемо в Малу Азію?
— Якщо треба буде, то й поїдемо.
— А я залишаюсь тут. Ловитиму рибу й нікуди не поїду, — сердито буркнув Колка.
— Ну й залишайся! — з досадою сказав Сашо. — А ми підемо до вітряка.
Максим схопився на ноги, неначе тільки того й чекав. Інші подалися за ним. Всі троє швидко пішли берегом понад самою водою. Полежави трохи, Колка й собі схопився й догнав товаришів.
«І чого я такий дурний!» докорив він сам собі й зарікся більше не сваритися. Миль через чотири дюни скінчилися. Хлопці хотіли перебрести через невелику бурхливу річку, що впадала в море, але вона виявилась надто глибокою, треба було перепливати. Добре, що хоч залишили свій одяг у човні. Перепливши річку, цокотячи зубами від холоду, почали підійматися крутою стежкою до вітряка. Скоро зігрілись, але втомились, задихавшись, вибралися на високий, рівний, як стіл, берег і, пройшовши ще трохи, опинилися біля «свого» вітряка, не зводячи з нього захоплених поглядів. Думка жити в ньому виникла ще торік, коли хлопці приїздили сюди. Протягом усього навчального року вони тільки про це й мріяли. Хоч у млині їм і не доводилось бувати, та мрійники знали, що він покинутий і що там якось можна оселитись. Але як саме це станеться — того й досі ніхто не уявляв. Для них вітряк був прекрасною мрією, що розпалювала їхню уяву, і чудовою декорацією для нових мрій. Тепер Сашові одразу впало в очі, що вітряк відремонтований.
— Ще б невистачало, щоб хтось тут жив! — вигукнув Колка.
Хлопці перелякались. А що, коли й справді там хтось живе? Ця думка їм здалася зовсім безглуздою, бо вони знали, що працювати вітряк уже не може. Торік він ще молов і перекосився трохи на правий бік. А тепер його хтось полагодив, відремонтував. Нижня частина вітряка була кам'яна, верхня — дерев'яна. Круті скрипучі сходи вели на невеличкий балкончик. Зійшовши наверх, хлопці побачили на дверях двоє залізних кілець, певно для замка. Це ще більше їх збентежило.
— Мабуть, вітряк працює, — пробурчав невдоволено Максим. — А коли так, то чому ж у нього крила поламані? — і він натиснув на двері.
Двері були замкнуті зсередини. Хлопці заглянули в щілину. Там було темно. Нічого не можна було побачити. Тільки з південного боку просвічували дві великі дірки, та з горища на суху підлогу, пронизуючи запилене повітря, спадав тонкий сонячний промінь. Вікно, що виходило на південь, було заклеєне папером. Та хоч як напружували хлопці зір, намагаючись звикнути до темряви, нічого більше не могли розгледіти.
— І який дідько замкнув двері, — промовив розчаровано Колка. — Може, з міської управи, щоб діти не лазили?
— А може, його оголосили музейним заповідником, — сказав Андрій.
Це було цілком імовірно, але хлопці не заспокоїлись.
— А давайте зайдемо всередину! — запропонував Сашо.
Хлопці завагалися.
— Незручно… — промовив Максим. — Це все одно, що в чужу хату…
Сашо хотів нагадати хлопцям, як вони розбили двері в підвалі на острові, але не встиг. Двері млина раптом відчинилися. В середині хтось невдоволено заревів, і з темряви випливла спершу велика брудна борода, а за нею з'явився дідуган у драному одязі й смішній, гострій, з продертим дном чорній шапці. Він страшно дивився на них божевільними злими очима і ще раз щось проревів, його обличчя конвульсивно засіпалося. Хлопці мимоволі відсахнулись, але чомусь не втекли. Старик тільки на перший погляд був страшний. Хлопці, хоч спочатку і злякались, тепер дивилися на нього з цікавістю. Піднявши сукувату палицю, дід рушив на них і знову щось заревів своєю німою мовою. Хлопців розібрав сміх.
— Ходімо, — сказав Максим.
Вони повернулись і повільно почали злазити по сходах униз.
І все-таки Колка не залишився перед ним в боргу. Він так виразно передражнив старого, що той спересердя погнався за ними, але зупинився недалеко від вітряка і стояв там досить довго. Дивився, доки хлопці не зійшли вниз до дюн. Побачив і барку. Аж тоді поліз у вітряк.
Хлопці помітили, що старий довго дивився їм услід. Вони мовчки йшли берегом, хлюпаючи босими ногами по теплій прозорій воді. Сашо вдало передражнював божевільного діда.