— Шибеники! — добродушно сказав він. — Що ви мені баки забиваєте? Знову якісь витівки у вас в голові, не інакше! Чи бува не скарб відкрили?
Максимові раптом захотілося розповісти все дядькові, але він рішуче утримався, тому що насправді ще нічого певного не було, йому самому в цю мить усі підозри здалися смішними й безглуздими. Махнувши рукою, хлопець роблено усміхнувся:
— Насміхайся, насміхайся! І навіщо ото нагадувати, аби тільки нас дратувати? Ти б краще сказав, чи говоритимеш із головою про дачу Чепкова.
— Була колись Чепкова!.. — суворо зауважив капітан. — Можу поговорити. Чому б не поговорити? То я вас і тут цілими днями не бачу, а там і поготів. Обережно, чуєте? Не забувайте, чиї ви, хлопці!
Бай Нако вмився на кухні, і вони пішли. Голова управи тільки-но звідкілясь повернувся. Капітан зайшов до нього, поговорив, і справа була вирішена. Зрадівши, хлопці надавали цілу хуру обіцянок оберігати народне майно, заповнили адресні листки у секретаря, який, — наче й не було нічого, люб'язно передав їм низку ключів, і випорхнули надвір. Бай Нако вибіг за ними:
— Гей, шибеники! А могорич буде? Закуска моя.
Посідали в казино, на відкритій терасі. Сонце вже зайшло, але було ще видно. По набережній гуляли хлопці й дівчата — дачники. З моря повертались човни. З рибальської пристані вітер приносив запах смоли й риби.
Бай Нако замовив склянку білого вина, а хлопці — по келиху пива. Андрій, який відповідав за касу, незадоволено нахмурив брови, та нічого не вдієш: перемогу треба було відзначити. Капітан дістав строкату хустку, повну сушеного заргану [3] , смачнішого навіть від тарані, а Максим відніс його на кухню, нагрів на плиті, пооббивав як слід і повернувся до столика.
— Ну, шибеники! — промовив капітан, — дивіться мені, чуєте? Щоб там чого не натворили, бо це вже вам не дача Чепкова! Будьмо!
Вминаючи смачний зарган, хлопці знову почали щедро обіцяти, що все буде гаразд. Біля столів з'явився Мортій, кинув погляд на компанію, несміливо й люб'язно привітався з капітаном і ввійшов у казино. Він був середній на зріст, худорлявий, з обвітреним чорним і вилицюватим обличчям, хитрими вирячкуватими очима й високим інтелігентним лобом. «Певно, з освітою», подумав Сашо. Одягнений був у темносиній костюм, досить потертий, але не важко було помітити з його покрою, що колись Мортій був елегантною людиною. Він і зараз був чистий, в білосніжній випрасуваній сорочці. Хлопці втупились у нього з підкресленою цікавістю, і це не уникнуло гострого погляду колишнього бакалійника, який у містечку мав репутацію полохливої людини, що примирилась з усім. Сашо похнюпився.
— Ви його знаєте? — запитав бай Нако, коли той зачинив за собою двері. — Ага, значить, знаєте. Ви не дивіться, що він такий потертий. Це він тільки про людське око. Б'юсь об заклад, що у Мортія не менше п'яти нових костюмів, та ще зо два літніх, білих, але він не наважується їх надівати. Корчить із себе бідного, нещасного. Правда, ослаб старий лев, обскубли йому трохи гриву Дев'ятого вересня [4] і в тюрмі посидів, але все одно ще у нього залишилось чимало всього. Хитрий, як чортяка. І золото у нього є, і обстановка. Килими і таке інше. Тепер тільки розпродує. Та побачимо, доки він продаватиме. Всьому настає кінець!
— Де він зараз працює? — запитав Колка.
— Ніде. Розпродує все. Правда, часом виходить у море, але й то більше аби показатись. Дивіться, мовляв, я теж людина трудова. А займається іншим: продає рибу своїм квартирантам.
— Мабуть, велика у нього хата, — обізвався Андрій. — Та й добра, видно, чимало.
— Аякже! Хіба мало здирає! Я вже не раз казав в управі: приборкайте нарешті цього типа! Доки можна! Досить уже експлуатації! А вони тільки сопуть. Мовляв, немає підстави. Невже нема? Ану дайте його мені в руки, я вам покажу, чи є, чи нема! — капітан Нако спересердя з огидою плюнув на пісок. — Та стривайте, ще доберемося до нього, — заспокоював він сам себе. — Воно-то, правда, квартплату нормували, та все одно, тринадцять кімнат — це тобі не жарти! Тільки подумайте: тринадцять кімнат! Візьми в середньому по два, а то й по три-чотири ліжка — скільки виходить! Дере хапуга!
Хлопці замислено мовчали. Бай Нака їхнє мовчання образило:
— А ви що? Може, думаєте, що я йому заздрю? Плював я на його кімнати! Але не можна так: хто мав колись, той і тепер має! Хіба для цього нас били в застінках, га?
4
9 вересня 1944 року болгарський народ скинув фашистський уряд і утворив народну республіку.