Перейшовши через перешийок, старик зупинився серед широкої вулиці проти морського парку. Постояв трохи, — певно, відпочивав, — і ввійшов у сквер. Тут було повно дачників. Рибалки стиха розхвалювали свою рибу, боязко оглядаючись по боках. За законом, рибу треба було здавати в комісійний магазин, але там вона продавалась дешевше, ніж з рук. Дід смиренно став осторонь від інших і почав чекати. Сашо сховався за товстим стовбуром японської черешні. Час тягнувся дуже повільно.
Але старий довго не чекав. Якась худенька дачниця з дуже гладкими дітьми зацікавилась його рибою, запитала про ціну. Дід показав на пальцях. Жінка спробувала торгуватись, але зрозумівши, що має справу з німою людиною, дала, скільки було загадано. Старий потер гроші об бороду, за рибальською звичкою, і, скрививши рота в ідіотську посмішку, вийшов з парку. Серед дороги він знову зупинився, потім пішов у крамницю. Купив собі п'ять пачок цигарок, витяг з подраного піджака брудну пляшку, в яку йому налили олії. Потім зайшов у пекарню й вийшов звідти з двома хлібинами під пахвою. Прослідкувавши за ним до самих дюн, Сашо повернувся назад. Навіщо даремно гаяти час із божевільним. А насправді йому кортіло зустріти Доменіку.
Містечко ніби ожило у вечірній прохолоді. Сашо вкинув листа в поштову скриньку і, засунувши руки в кишені, пішов через густий натовп. На курній вулиці було шумно й весело. Сашо роздивлявся на всі боки, але Доменіки ніде не було.
Сашові стало сумно. Хлопця охопило те дивне й тяжке почуття, яке виникало завжди, коли хотілося бачити Доменіку. Він пройшов вулицею кілька разів і вирішив піти на рибальську пристань, щоб хоч хлопців застати. Тільки зібрався йти туди, коли раптом угледів спершу Марію, потім отих двох франтів у тропічних шоломах і нарешті Доменіку. Кров закипіла в його жилах. Не довго думаючи, Сашо продерся через натовп, наздогнав франтів і смикнув більшого за рукав. Той здивовано повернувся і ще більше здивувався, побачивши, що його зачепив хлопець, меншин і слабший від нього.
— Що треба, гнидо? — запитав він насмішкувато.
— Сам ти гнида! — огризнувся Сашо, готовий налетіти на ворога.
Франт на мить завагався, чи не дати нахабі стусана, але подумав, що Сашо може бути не сам, і поблажливо посміхнувся:
— Ну?
— Ну? — вишкірився Сашо. — Щоб і ноги твоєї більше не було біля цих дівчат! Чув?
— Ти дивись! — вже не так визивно відповів франт. — Що вони тобі, коханки?!
— Це не твоє діло! Давай! Котися звідси!
Франт хотів його вдарити, але в цю мить Сашо перелякано оглянувся назад. Той подумав, що Сашо хоче свиснути своїй компанії, плюнув презирливо й пішов за своїм товаришем.
Перелякані до нестями, Доменіка і Марія стояли осторонь. Коли обидва франти зникли, Сашо підійшов до дівчат, гордий і схвильований пригодою. Доменіка не зводила з нього очей. Він зніяковів.
— Браво, — не дуже охоче похвалила його Марія. — Ніяк від них відчепитись не можем…
Сашо почав заспокоюватись.
— Нехай би тільки вдарив, я б його… Нехай. Я йому іншим разом так всиплю, що й… — і раптом замовк, засоромившись своєї грубої мови.
— Давайте пройдемось, — тактовно запропонувала Марія.
Пішли. Марія йшла посередині, Сашо й Доменіка по боках. Мовчали. Сашо був невимовно щасливий. Але думка, що оті можуть напасти ззаду, весь час хвилювала хлопця, і він не міг зосередитись, щоб вести якусь розмову. Це дуже безглуздо — прогулюватись і мовчати. Всім стає зрозуміло, що ти хвилюєшся, що ти пень і що тут не все гаразд. Дуже неприємно! Ще й ця Марія, чого вона мовчить? Чому не скаже нічого? Як коли, так прямо млинок, а тепер…
Вийшли майже на околицю містечка. Марія промовила:
— Ось хата діда Ставра!
Сашо побачив голі, обгорілі стіни. Згоріли тільки дах та двері. Сама хатка була з цегли.
Почервонівши від хвилювання, Доменіка запитала:
— Де ви пропадаєте? — Вона хотіла сказати, що вчора ввечері його виглядала на вулиці, але посоромилась.
— Пропадаємо… — неуважно буркнув Сашо. — М-м-м… Переїхали на нову квартиру…
— Куди? — пожвавішала Марія. Вона жалкувала, що Сашо прогнав франтів.
— На дачу. На віллу «Райна».
— Яка ж це? — запитала Марія.
— Чепкова.
— А-а, дача Чепкова. Знаю.
— Як це вам її дали? — здивувалась Доменіка.
Сашо гордовито відповів:
— А яке вони мали право не дати!
— А там гарно? — знову запитала Доменіка.
— Прекрасно! Приходьте до нас у гості… — і прикусив язика: «Що я мелю! Колка їх вижене!»
Але запрошення вже було зроблено, і від нього не відмовишся.