— А Колка не сердитиметься? — лукаво закинула Марія.
Сашо запнувся.
— М-м-м… Це правда… Він щось не те…
— Мабуть, через мене… — промовила Доменіка й нахмурилась.
Хлопець і не помітив, коли перейшов на її бік:
— Не сердьтесь, він не такий уже й поганий… Просто були причини, та через те… — ледве не проговорився він, але вчасно замовк, щоб не образити її ще дужче.
— Хтозна… — промовила Доменіка. — Всі мене ненавидять, — і заплакала.
Сашо страшенно розізлився на Колку. На тобі: Доменіка плаче через його дурощі. Хіба ж так можна? Вона ж дівчина… Хіба вона в чому винна?
— Не плач… — шепнув він тихо й ніжно. — Все буде гаразд…
Що мало бути гаразд — Сашо й сам не знав, але він чув, як ці самі слова говорив батько, коли мати починала плакати. Доменіка глянула на нього своїми заплаканими, але прекрасними очима, і Сашо від радощів не знав куди подітись.
— Маре, — сказав він, щоб не зрадити своїх почуттів, — може, підемо в кіно?
Але Марії не було й сліду. Вона кудись зникла. Сашо й Доменіка залишилися вдвох, одне проти одного, розгублені й збентежені, як ніколи, обмінювались крадькома поглядами. Сашо не знав, що зробити, бо відчував, що люди біля них затримуються й багатозначно посміхаються. А крім того, близькість Доменіки його лякала, і він відчував, що не може зрушити з місця.
— Хочеш, я тебе проведу? — промовив він нарешті тремтячим голосом, задихаючись від хвилювання.
Доменіка пішла вперед. У натовпі штовхали, але вони цього не відчували, розгублені, самі не свої від щастя. Вийшовши нарешті з натовпу, пішли косою. Повіяло холодним вітерцем і солодкуватим запахом гнилих водоростей та устриць. Обабіч тихо плескалось море, ніби то було й не море, а річка. Вечірня заграва, схожа на величезне віяло з павиного пір'я, палала над дюнами. Було невимовно красиво.
— Може, посидимо трохи? — промовив він засмаглими губами.
Вони довго сиділи на широкому кам'яному мурі, що, мов стіна фортеці, відгороджував перешийок від моря. Дивилися на рожевий захід, на море, яке весь час міняло свій колір, переглядались крадькома, мовчали й думали про одне й те ж, але не знаходили в собі сили сказати про це. Почало сутеніти. Непомітно смеркло.
Сашо мовчки провів Доменіку до високих старовинних воріт. Вони грюкнули, зачинившись за дівчиною. Хлопець постояв, неначе приголомшений, потім усміхнувся й повільно пішов попід муром, сп'янілий від щастя. Зупинившись, він підвівся навшпиньки й заглянув у двір. Нічого не побачив. Було дуже темно. Він знову пішов. Раптом проти нього хтось вискочив. Доменіка!
— Що з тобою? — тривожно запитав він.
— Нічого…
— Чого ти плачеш?
— Ти не знаєш… Ти не знаєш…
— Що? — ніжним і благаючим голосом запитав він.
— Нічого…
— Що? — запитав він ще ніжніше.
— Я щаслива… — вимовила швидко й задихано дівчина і зникла в темряві за парканом. Тут мур був зруйнований. Саме на розі.
— Доменіко! — здавленим голосом гукнув Сашо, але її вже не було.
Він знесилений сів на землю, обперся спиною об огорожу й просидів так, аж доки не зійшов місяць.
Сашо ввійшов у освітлений вестибюль. Грало радіо. Але хлопців не було. Ляда була відкрита. Сашо зійшов залізними східцями вниз. Він намагався приховати свою радість, але обличчя і особливо очі зраджували його.
— Чому спізнився? — суворо запитав Максим. Сашо зніяковіло заблимав очима. Не хотів приховувати:
— Був з дівчатами. Якісь жевжики до них чіплялись, та я їх відшив.
— Кавалер! — зауважив Колка. — Він розгулює, а ми тут за нього хвилюємось. Хотіли вже йти розшукувати.
Сашо сердито глянув на нього.
— Не чіпляйся! — твердо відповів Сашо. — Нічого поганого я не зробив.
— Доповідай! — коротко наказав Максим.
Сашо сів і розказав усе, що помітив.
— Виходить, — зробив висновок Андрій, — божевілля має кілька ступенів. Наш піддослідний, наприклад, тільки трохи з глузду з'їхав. Ловить рибу, продає її, купує цигарки, олію й хліб, — отже, не такий він уже й божевільний. Певно, втратив тільки мову…
Колка нетерпляче його перебив:
— Як, на твою думку, така людина може займатись контрабандою?
— Хто його знає… Якщо йому довіряють… невпевнено відповів Андрій.
— І якщо йому від того є якась користь, — додав Максим. — Хотів би я знати, ким він був раніше?
— Рибалкою, — сказав Сашо.
— Припустимо, що це так, — погодився Максим, але було видно, що відповідь його не задовольняє. — Я питаю не те: за народну владу він був чи проти неї?
— Треба перевірити, — сказав Колка. — Можна було давно запитати у бай Нака.