Доменіка ще дужче збентежилась. Надто грубо розмовляв він, це її ображало.
— Ну, ну, не сердься! Дурниці! — Мортій махнув рукою й швидко вийшов.
Доменіка сіла біля столу, сумна й пригнічена. Дивно! І він розпитував про вітряк! Що це все означає? Може, хлопці хочуть його купити? Хто їх знає… Та й звідки у них такі гроші… Вона перестала думати про вітряк, бо тривожні думки чіплялись уже за інше. Дівчині не подобалося, що батько знає про їх дружбу з Сашом. Здавалося, що його втручання зіпсує їхні хороші відносини, і прихована ненависть до Мортія, яка раніше її так мучила і за яку вона не раз себе докоряла, спалахнула ще дужче. Від огиди Доменіка здригнулась. Потім тихо вийшла надвір, у вечірню темряву, й подалася до перешийка, на те саме місце, де вчора була така щаслива…
Наступного дня Доменіка вирішила не зустрічатися з Сашом. Хотілося довше побути самій, зібратися з думками, які всю ніч не давали їй заснути. Все сталось якось несподівано. Невже той, про кого вона інколи думала з страхом і трепетом у серці, — Сашо? Чи не рано ще їй про це думати? Вона учениця, а ученицям заборонено. А що коли в школі дізнаються? Виключать. Батько прожене з дому. Куди вона дінеться? Що робитиме сама-самісінька?.. Працюватиме! Вже доросла!..
Доменіка раптом відчула в собі якусь нову, незнану досі силу, якусь впевненість, самостійність, що окриляла її. Правда, гімназії закінчити не доведеться, зате раз і назавжди залишить цей дім… А мати як? Бідолашна мати! Забере й її з собою, вони втечуть… Але ні. Батько їх знайде і, певно, страшенно битиме обох… Дівчина знову пірнула в якусь чорну безодню, охоплена розпачем, жалем до себе й болем.
Довго плакала Доменіка в пекельному вогні страшних, заплутаних питань, нарешті нерви не витримали, вона вилізла з «свого» куточка й пішла до муру. Біля берега в човні її чекав Сашо. Доменіка вилізла через дірку в мурі й побігла вниз. Розігнавшись, вона не встигла спинитись і впала в воду. Сашо й незчувся, як вистрибнув з човна і переляканий витяг її. Доменіка весело зареготала:
— Ну й ну! Мало не втопилась біля самого берега.
Сашо посадив її в човен і відвіз до дюн. Хотілося розпитати її ще про деякі речі, і він запропонував:
— Ходімо в пустелю, хочеш?
— В яку пустелю?
— За дюни.
— А!.. Ходімо.
Доменіка розіслала сукню, щоб просохла. Вони полягали біля дюн і довго лежали мовчки. Сашо не знав, з чого почати, справа була дуже делікатна, а крім того, так приємно лежати й мовчати, стежачи за польотом чайок.
— Мені дуже жарко. Давай скупаємось, — запропонувала дівчина.
Зайшли у воду. Домовились попливти далеченько.
— Тільки без змагання! — попередив Сашо.
— Добре.
Обоє поплили.
— Ти любиш свого батька? — несподівано запитав Сашо, намагаючись переконати самого себе, що вона справді за ними не шпигує.
Доменіку враз залишили сили, і вона невпевнено заплескала руками. Сашо не на жарт перелякався, допоміг їй, як зумів, добратися до берега. Посідали на піску.
— Пробач мені… — спробував він згладити свій нерозумний вчинок.
Дівчина похмуро мовчала. Сашо в сотий раз вилаяв себе, йому здавалося, що Доменіка зараз утече і він більш ніколи її не побачить. Але, опам'ятавшись, дівчина з такою рішучістю, якої він раніше не помічав, сказала:
— Я знаю, що ти не такий, як Колка. Знаю. Тільки навіщо ти мене розпитуєш? Навіщо ти мені нагадуєш, що мій батько був поганою людиною?
Сашо розгубився. Що тепер буде? Що їй сказати?
— Так… — промовив він, зніяковівши. — Щось мені весь час спокою не дає…
— Тобі неприємно, що в мене такий батько.
— Як тобі сказати… Ні… Але чому він тебе б'є?
— Тепер уже по б'є. Ти через те питав, чи я його люблю?
— Через те. Мене злість бере, що він тебе б'є!
— Сашо… не буду тобі брехати. Я не те що не люблю його… Я його боюсь. Дуже боюсь. Чи він божевільний, чи що…
Сашо розцвів. Значить, вона за ними не шпигує! О, він ніколи в цьому не сумнівався! Він так і знав, так і знав… Доменіка дивилась на нього, дивуючись такій несподіваній зміні в його настрої. Цікава людина! Вона йому розповідає про такі сумні й потаємні справи, а він радіє. Чому?
— А ти свого батька боїшся? — запитала вона.
— Ні. Але май на увазі, — поспішив він трохи заспокоїти її, — не всі батьки такі, як у мене. Візьми Максимового батька: дуже суворий. Авжеж! Інколи його й лає…
Доменіка сумно посміхнулась. Хіба це біда, коли на тебе гримнуть! На очі набігли сльози, й вона заплакала.