Андрій з товстою книгою в руці зійшов на рибальській пристані і подався до дідової хати, а Максим і Колка почали ловити рибу.
Почувши своє ім'я, Андрій оглянувся. З вулички вискочив бай Нако, сварячись кулаком… На цей раз капітанові було, мабуть, не до жартів.
— Хіба так можна, га? Що це таке?! Ославили мене! Ану, кажи, навіщо ви вигнали діда Ставра? Як ви з нього знущалися? Гарно, дуже гарно! Нічого робити, так заходилися дражнити хворого! Що ви за діти такі?
Спокійно вислухавши розгніваного капітана, Андрій серйозно сказав:
— Це хтось тобі набрехав. Такого не було.
— Голова не міг мені збрехати! Ти брешеш! Дід Ставро ходив в управу, мугикав щось, і люди зрозуміли, що ви його вижили з вітряка. Через те й перейшов він у свою хату. Сором, сором! Зовсім не чекав я від вас таких коників!
— Неправда, — так само спокійно заперечив Андрій. — Ми бачили, що він мало ловить, нам стало його жаль, і одного разу понесли йому риби, а він як розходився… Відтоді більше його й не зачіпали.
— Ну… так… От бачиш? Щось воно та є, — почав відступати бай Нако. — Воно то, може, й так, а люди тепер балакають, що хлопці капітана Нака збиткувалися над хворим. Чорт би їх забрав отих базік. Тепер хоч між люди не виходь!
— Люди можуть різного наговорити, — розважливо сказав Андрій. — Ось дехто говорить, що у діда Ставра золото є. Не знаю, чи вірити, чи ні.
— Дурниці! Хто ж цьому повірить? Балачки. Людина від рота відривала та складала, щоб хату полагодити. Значить, він знову при розумі.
— Може й так, — холодно відповів Андрій, утримуючись від коментарів, бо бай Нако міг догадатись.
— Ти куди це зібрався?
— Піду почитаю.
— Куди?
— На мис…
— Чого це аж на мис? — підозріливо глянув на нього капітан.
— Так просто. Набридли мені піски.
— А-а. Гаразд. Читай… Тільки перекажи й тим, що я тобі сказав. Дивіться мені, чуєте? Щоб люди потім не сміялися!.. Шибеники! — бай Нако знову розсердився, презирливо махнув рукою й подався в протилежному напрямку.
Ідучи до миса, Андрій напружено аналізував вчинок старика. Навіщо він скаржився? Дуже просто — для того, щоб виправдати своє переселення. А чого переселився? Того, що йому заважають. Усе було просте й ясне, як білий день. Старик не божевільний. Він тільки прикидається, щоб безпечніше діяти в банді. Певно, каву перевезли сьогодні вночі, і тепер старий, немов нічого й не було, сидить собі та латає невід, подалі від небезпечного місця. А навіщо він підпалив хату? Щоб весь час жити в вітряку, ближче до складів, допомагати. Але ж він міг перебратись туди, й не спалюючи хати. Міг просто симулювати божевілля й перебратись. Андрій відчував — і тут щось не так, але сподівався, що все виясниться. Тепер треба діяти розумно й обережно. І все-таки він розумів, що це тільки теорія, струнка й логічна, правда, але все одно теорія. Ну нічого. Час своє покаже…
Андрій обережно оглянув хату. Діда вдома не було. На дверях висів той самий замок, що був на вітряку. Андрій попрямував до скель миса і раптом угледів старика, який сидів на крутому камені, чорний, мов обсмиканий ворон. Ловив рибу. Тиква стояла біля нього.
Сховавшись недалеко в скелях, Андрій розкрив книгу й почав крадькома стежити за риболовом. Звичайно, в ньому не було нічого цікавого. Навпаки, нудно й важко дивитися в одну точку. Через деякий час на горизонті з'явився дим, ледве помітний, як марево. Потім він став густіший, і незабаром вималювався пароплав. Спочатку він здавався світлим, сріблястобілим, але зблизька виявилось, що корабель яскравожовтий з чорним черевом і червоними надбудовами. Це був румунський танкер, що робив регулярні рейси. На синьому оксамиті моря судно здавалося незвичайно великим і красивим. Корабель заворожив хлопця, і його конструкторські мрії почали малювати приємні картини. Андрій на якийсь час забув про діда, захоплений танкером і крилатими мріями. Але раптом побачив, що старик дуже уважно придивляється до корабля. Дід стежив за танкером, доки той не зник за обрієм. Потім підвівся, змотав нашвидку свої вудки, забрав тикву, корзину, наповнену рибою, і зник у хатинці. Не виходив звідти до самого вечора, аж до другої зміни, коли заступив Максим. Андрій поділився з товаришем думками, залишив його стерегти старика й пішов додому, голодний і стомлений, але дуже збуджений.
Цього дня трапилось таке, що остаточно спантеличило Саша. В той час, як Максим з Колкою ловили рибу, а Андрій чергував на мису, прийшла Доменіка, бліда й схвильована. Сашо спочатку не звернув особливої уваги на її тривогу і не зводив з неї закоханих, щасливих очей. Та, посидівши трохи з притихлою дівчиною, він помітив, що обличчя її сумне й збентежене, сама вона неспокійна. Дівчина весь час ламала пальці. Сашо злякався.