Надвечір він вийшов з Максимом. Колка залишився на вахті на дачі. Максим пішов заступити Андрія, а Сашо звернув на набережну. Доменіки не було ще. Він покрутився біля барки, постояв там, сумний і збентежений. Ідучи поруч з Максимом, Сашо кілька разів поривався розповісти йому все, щоб покласти край стражданням. Але й цього разу здалося, що Максим ставиться до нього якось холодно, і це його розлютило. Зникло бажання покаятись.
Згодом прийшов Моко із своїм механіком Кіром Привидом — худющим і височенним, як жердина, чорним чоловіком у засмальцьованому одязі. Вони заходилися біля своєї шхуни. Треба було підготувати її до рейсу.
Сашо навіть не чув, коли Доменіка сіла біля нього. Заглибившись у тяжкі й сумні роздуми, він раптом повернувся й побачив, що вона сидить поруч. Невесело посміхнувшись, глухим голосом промовив:
— Що він сказав?
— Нічого. Здається, догадався, що інших не буде.
— Як він догадався?
— Не знаю. Я йому не казала. Але здається мені, що догадався. Чогось одразу розсердився, але стримався.
— Певно, догадався тому, що ти лише зі мною розмовляла.
— Можливо. Я говорила, що тільки ти був там…
— Все одно…
— Ти іншим сказав?
— Ні, нехай як повернемось… Скажемо, що ми випадково дізналися про екскурсію, — сказав Сашо й знову замислився.
— Сашо!.. Його арештують? — несміливо запитала Доменіка.
Хлопець на мить завагався.
— Не знаю… — але, вирішивши, що нічого більше приховувати, навіть рискуючи провалити справу, Сашо тихо сказав: — Не хочу тобі брехати. Якщо підтвердиться те, що ми припускаємо, то арештують.
— Так він же раз уже відсидів! — здавленим голосом вигукнула Доменіка і злякано додала: — Тепер знову?
— Знову… Сам винен…
— А що буде з нами?
— Заспокойся. Все буде гаразд, — і він ніжно і співчутливо подивився на неї.
— Ми повинні його врятувати… — благаюче прошепотіла вона.
— Ти ж його не любиш…
— Шкода його.
— Це неможливо, Доменіко. Він сам у всьому винен. Ти навіть не можеш собі уявити, яка його провина..
— Дарма… Ми ж усе-таки люди…
— Люди бувають різні…
— А він поганий, правда?
— Поганий… Зовсім не думав про тебе й твою матір.
— Він її ненавидить.
— Знаю…
— Що ти знаєш? Скажи, я тебе прошу, — перелякалась вона.
— Побачиш… Не розпитуй мене зараз. Мені й так тяжко.
— Чого ти не хочеш сказати?
— Так… Так краще.
— Для мене чи для справи?
— Для тебе… Для справи дуже погано.
— Тоді скажи! Я тебе дуже прошу.
Сашо мовчав.
— Ти боїшся, щоб я не видала?
— Так.
Настала тиша. Сашо схопив дівчину за руку:
— Ти б і раніше могла йому розповісти… Але ти не зробиш цього, чуєш, Доменіко, ти цього не зробиш!
Коли Доменіка була з Сашом, вона, мов зачарована, завжди підпадала під його вплив.
— Ні, — тихо відповіла дівчина, а в самої серце болісно стислося з жалю до батька.
Почали вже групами підходити дачники. Моко збирав гроші і галасливо, як циркач, розхвалював своє підприємство, завиваючи в рупор:
— Аа-аа! Сюди! Сюди! Все для народу. Тільки за півсотні ви взнаєте жовтого дракона, синього ангела і білого ведмедя! Аа-аа! Заходьте, товаришочки! Прошу не товпитись! Один за одним! Капітан Моко вас поведе! Капітан Моко розкриває таємницю підземного царства! Капітан Моко — благодійник курортників! Аа-аа! Дами й кавалери, не товпіться! Всім вистачить місця! Тільки півсотні! Тільки півсотні! Все для народу! — хрипко гукав він на все горло й смішив дачників.
Люди побоювались, але цікавість спокушувала. Кінець кінцем чому б і не подивитись? Що там страшного?
Шхуна була майже переповненою, коли підійшов Сашо й Доменіка. Моко їм підлесливо усміхнувся:
— Сонце, а де ж інші, га? Чи не цюця з'їла? А ще пірати! Прошу, заходьте на пароплав «Мажестік», — він галантно допоміг Доменіці піднятись і тихо шепнув Сашові на Моко вухо: — Тебе без грошей. Для реклами фірми.
Сашові здалося, що Моко чимось незадоволений. Чи не тим, що не з'явились інші? А може, й Моко разом з тими? Нічого дивного. Цього можна було сподіватись від старого авантюриста.
Мотор ритмічно застукотів, діти, яких завжди було повно на пристані, охоче підштовхнули шхуну, і вона легко ковзнула гладенькою й тихою водою.