Сашо вискочив з гітарою надвір.
СУД
Сашова брехня розкрилася зовсім просто й несподівано. Наступного дня, надвечір, Максим з Андрієм пішли на пристань, щоб поїхати з Моком на екскурсію до печер. Їх зустрів капітан Нако, вилаяв племінника за пригоду з дідом, і Максим, між іншим, дізнався, що вітряк відремонтував Мортій. Від подиву хлопці аж роти пороззявляли. Звичайно, вони приховали від капітана своє здивування, вибачилися за «пустощі» й поспішили додому. Екскурсію відклали.
Хлопці швидко гребли, обурені Сашовою брехнею. Вони любили Саша й бажали йому тільки добра, але тепер він зробив страшенний злочин, став майже зрадником. Його чекала тяжка, але справедлива кара. Тепер уже все було зрозуміло.
Серйозні, суворі й схвильовані Максим і Андрій покликали Колку та Саша в «морську таверну». Глянувши на їхні похмурі обличчя, Сашо злякався. В серце запала підозра, воно стислося від тривоги, стало маленьким і беззахисним.
— Сідайте, чого стовбичите! — сердито наказав Максим.
Всі посідали.
— Що трапилось? — допитливо глянув на них Колка.
— Побачиш! — суворо відповів Максим.
Сашові нерви не витримали.
— Ну, говори вже! Чого тягнеш! — вибухнув він, вирішивши будь-що захищатися до кінця.
— Скажу… — зовсім тихо й сумно відповів Максим. — Тільки спершу скажеш ти.
— Що я тобі говоритиму? — огризнувся Сашо, а в голові його промайнуло: «Все пропало!»
— Не знаю… Твоє слово.
— Нічого мені говорити! — так само грубо заявив Сашо.
Колка схопився:
— Послухай, що це за комедія? Максиме, чого ти, мов прокурор? Кажи прямо!
Максим зблід від хвилювання, йому було шкода Саша, і в той же час біль, за змарновану справу пік йому серце, хотілося схопитись, дати негідникові ляпаса і покінчити з усім.
— Сашо — зрадник! — похмуро й рішуче сказав він. Сашо спробував заперечити, але Колка глянув на нього так люто, — ось-ось накинеться й розірве, — що хлопець винувато опустив очі.
— Це правда? — холодно запитав Колка.
Сашо мовчав.
— Я у тебе питаю: це правда? — злісно повторив Колка, задихаючись від гніву й болю. — Говори, бо голову провалю! — грізно попередив він, грюкнувши кулаком по бочці.
— Та ні… — глухо відповів Сашо, не наважуючись підняти очей.
— Як це «та ні?» — обурився Максим. — Як «та ні»? Ану говори: ти приховав від нас, що Мортій ремонтував вітряк?
Сашо мовчав.
— Приховав! — Колка несподівано підбіг до нього, і в напруженій тиші пролунав дзвінкий ляпас.
Сашо вхопився за щоку, яка спалахнула вогнем, і глухо огризнувся:
— Чого ти б'єшся?
— Я тебе вб'ю! — з ненавистю й огидою буркнув Колка. — Зрадник! Гад паршивий!
Максим знову втрутився:
— Повторюю: приховав? Збрехав нам?
— Приховав… — скрушно відповів Сашо і гірко додав: — Друзі називаються! Б'ються…
— Негідників і ворогів завжди б'ють! — сердито сказав Колка й з огидою додав: — А ти саме такий!
— Я не навмисне… — цілком відверто прошепотів Сашо. — Ви ж знаєте… я… я… — його очі наповнилися слізьми, і хлопець схилив голову.
Настала тяжка, нестерпна тиша.
— Ми знаємо, що ти не навмисне, — почав тихо, майже лагідно Андрій. — І причину знаємо. Але невже ти не подумав, що ставиш під загрозу всю справу? Невже не подумав, що з цього може вийти?.. Ні, ти про це не подумав, Сашо! А коли й подумав, то понад усе ти поставив себе, свої почуття…
— Тільки без пишних слів і зайвих пояснень! — похмуро й суворо перебив Колка, якому цей тон не тільки не подобався, а навіть дратував. — Нічого тут тягнути. Все зрозуміло. Я пропоную, щоб Сашо нас негайно залишив. Згода?
Максим підвівся:
— Я теж за те, щоб Сашо нас залишив. Завтра вранці на пароплав і додому… Але перед цим він повинен дати слово честі, що берегтиме в суворій таємниці все, що знає. Як ти, Сашо?
— Хлопці… — благально прошепотів він, — дозвольте мені залишитись… Покарайте мене вічною вахтою, побийте мене, тільки не виганяйте… Що ж скажуть наші, коли побачать мене самого?
Максим завагався.
— Гаразд… Проголосуймо… Хто за те, щоб Сашо залишився, підніміть руку…
Максим почекав Андрія й Колку і теж не підняв руки. Сашо дивився на них здивовано й не йняв віри.
— А тепер нехай поклянеться й забирається звідси геть! — нервово підганяв Колка. — Хоч, правда, його клятви не варті й копійки!
Знову втрутився Андрій:
— Стривай! Ще встигне… Сашо, ти ж знаєш, я тебе… як рідного брата… Ти сам розумієш, що завдав нам великого лиха. Не знаю, як тепер будемо викручуватись… Прошу тебе, як нашого старого товариша, скажи, що ти ще приховав?