— Потім дізнаєшся. Зараз ніколи.
— Сашо… що ти задумав? — ще дужче розхвилювалась дівчина.
— Нічого. Ти тільки записку передай.
Вони дивились один одному прямо в очі. Сашові захотілось її обняти, але він не наважився. Та й не любив таких ніжностей у відповідальні хвилини. Це робить людину нерішучою. Він махнув рукою, кинув на Доменіку останній погляд, ніби намагаючись запам'ятати її сумне й перелякане обличчя, потім тихо й ніжно сказав:
— До побачення, Доменіко…
Дівчина стояла мовчки. Серце підказувало, що він іде кудись, де дуже страшно; їй хотілося зупинити його, але не могла. Щось немовби скувало її, не давало зрушити з місця. Ось він уже вирушає…
— Сашо! — вигукнула нарешті дівчина здавленим голосом. — Будь обережний!
Він знову махнув рукою й зник з-перед її затуманених очей.
Доменіка довго стояла сумна й пригнічена. Що це тільки діється. Саша мучить якась жахлива таємниця, а вона неспроможна йому допомогти. Чому життя таке тяжке і грубе? Чого Сашо сумує? За віщо він хоче запроторити її батька у тюрму? І чому саме він? Чому?
І вона нічим не може допомогти жодному з них; Події проходять повз неї, а вона не знаходить у собі сили їх зупинити, сказати: «Стій!» Можливо, через те, що обидва вони їй рідні.
Передчасна для її років печаль, якась невідома меланхолія й розпач охопили її. Дівчина остаточно заплуталася в них, і це висмоктувало з неї крапля за краплею і свіжу молодість, і безтурботність, і втіху, що приносять люди й життя.
Доменіка повільно попленталась до хати, вмилась і вже хотіла непомітно вислизнути на вулицю, але батько наказав поприбирати в кімнатах дачників. Дівчина взяла віник, намочила його й вирішила швиденько підмести.
На рибальській пристані було тихо й безлюдно. Сашо здаля привітався з матросом, який повільно ходив туди й назад з карабіном за плечима, і заліз у стару барку. Яка вона тепер нецікава!
На превелику його радість, Мокова шхуна була пришвартована біля інших суден. Сашо почекав, доки матрос відійшов аж до протилежного кінця пристані, зігнувшись, забрався у першу шаланду, з неї — у другу і звідти прямо в шхуну. Проліз у трюм і сховався в кутку між старими парусами. Тут був і невеличкий люк, крізь який можна було дивитись.
Минуло чимало часу, а може, йому тільки так здалося. Нарешті з'явився Кіро Привид. Сашові було чути, як він метушиться біля мотора, гидко лається і брязкає ключами. Потім заворушились люди й біля інших суден. Рибальські човни виходили в море. Прийшов Моко, веселий і балакучий, як завжди. Певно, вже десь хильнув чарку-другу, незважаючи на ранній час. Мотор загурчав, і хлопець відчув, як шхуна відчалила. В люк було видно, як лишились позаду пристань, червоний маяк, острів з військово-морською базою, міноносці, катери. Згодом минули й острів святого Івана з білим маяком і хаткою під червоною черепицею. Шхуна взяла курс у відкрите море.
Хлопці повставали рано й зібрались у кабінеті. Всіх трьох гнітила думка про нічну суперечку, яка закінчилася вигнанням Саша. Як тільки Сашо вискочив надвір, вони ледве стримались, щоб не побігти повернути його назад… Але ніхто не зважився на це, боячись проявити свою слабість. Спали погано: снився Сашо. Де він зараз? Чи бува не втопився? Сашо був слабохарактерний і образливий, і від нього можна було ждати всього.
Невеличкий пасажирський пароплав, давши три гудки, вирушив до міста. Максим пильно вдивлявся в пасажирів на палубі, але Саша не вгледів. Певно, сховався внизу…
Сумні й пригнічені сиділи вони в кабінеті. Найбільше страждав Колка. Він добре розумів, що Саша не вигнали б, коли б він, Колка, не був такий невблаганний. Через те палко хотів почути кроки Саша на залізному трапі і його дзвінкий голос:
— Хлопці, знаєте що? Еврика!
Але Саша не було. Колка старанно повертав бінокль у всі боки. Шукав друга. І не знаходив. Усі мовчали. Всі думали про Саша. Першим порушив тишу Андрій.
— Що не кажіть, а ми таки зробили неправильно, надто жорстоко. Не треба було його проганяти. Правда, Колко?
Колка сердито вигукнув:
— Чого ти на мене одного звалюєш? Усі вирішили.
Андрій лагідно посміхнувся.
— Я ж не про рішення кажу. А про… ну, про почуття, — розсердився він сам на себе за те, що проговорився. — Погано зробили, брате. Треба було великодушніше….
— Я теж так думаю, — сумно обізвався Максим. — Кінець кінцем, людина помилилась. Не зрадником же він став!
— Майже, — вже примирливим тоном промовив Колка. — Правду кажучи, я й сам бачу…. Не треба було… Ну та він повернеться. Б'юсь об заклад, що повернеться!