— Не знаєш ти його, — гірко посміхнувся Максим. — Сашо впертий хлопець. Тому й заварилася каша.
— Може й так, — не дуже охоче погодився Колка. — І все-таки йому було дуже тяжко, бо він вважав себе найбільш винним. — Краще давайте поміркуємо, як розплутати цю справу. Де його знайти?
Андрій встав і підійшов до вікна. Глянув на дюни, потім на море.
— Саша ми можемо трохи й почекати, а інше чекати не може, — сказав він задумливо. — Треба обшукати печери. Навіщо Моко зв'язує екскурсантів вірьовкою? Щоб не заглянув бува хто вбік. Значить, там десь є склад. Ми повинні його знайти.
— Правильно! — жваво підхопив Максим. — І ще одне: чого Кіро Привид лазить по інших галереях? Мабуть, щось приносить або виносить.
— Поїдемо туди човном, — запропонував Колка.
— Не всі, — передбачливо сказав Андрій. — Удвох. Один залишиться на сторожі. Коли ті двоє не повернуться в умовлений час, третій побіжить до капітана Рачева і кінець.
Колку пройняв дрож:
— Що? Ти вважаєш, що там є люди?
— Може бути.
— А що б вони там робили?
— Звідки я знаю! Думаю, охороняють товари.
— Дурниці! — заперечив Максим.
— Можливо, — не образився Андрій. — Ой, дивіться! Чи це не Мокове корито? — Він схопив бінокль. — Так. Моко виходить.
— Цікаво, куди він подався? — задумався Максим.
— По рибу, — іронічно зауважив Колка.
— Так, офіціально по рибу, — підтвердив Максим. — Послухайте, давайте краще не поспимо, а дочекаємось, коли він повернеться, як ви вважаєте? Я думаю, що він іде на зустріч з лазами. Значить, привезуть нові товари. Є дві можливості: якщо погода буде погана, відвезуть контрабанду в печери або прямо річкою вгору, коли ж буде година — приїдуть на пристань, а потім з невеличкою екскурсійкою доставлять її на місце, хоч, правда, цей варіант для них небезпечніший, бо коли портові власті зроблять облаву, то вони можуть попастися. Хоч так, хоч інакше, ми їх зможемо накрити.
— Браво! — зрадів Колка. — І все-таки, чому б нам не заглянути в печери?
— Згода.
— Ви забули одне, — втрутився Андрій. — Якщо погода буде погана і вони вирушать до печер, треба негайно повідомити Рачева, щоб вислав людей блокувати печери.
— Звичайно! — відповів Максим. — Обов'язково повідомимо. Андрію, ти залишаєшся тут. Не пізніше, ніж в обід, ми повернемось. Зрозуміло?
— Єсть, капітане. Міг би й Колка залишитись… — трохи образився Андрій.
— Не сердься. Колка краще за тебе плаває. Можливо, доведеться. Ходімо!
Не встигли вони зійти у вестибюль, як у дверях з'явилась захекана Доменіка.
— Сашо передав… — віддихавшись, промовила вона.
Максим схопив записку і хвилюючись почав читати вголос:
— «Хлопці, якщо мене не буде через три дні, розкажіть усе капітану Рачеву. В печери не йдіть. Там вам загрожує смертельна небезпека. Факти говорять, що Мортій з Моком належать до банди. Повторюю: раніше, ніж через три дні, нічого не починайте. Почекайте, доки повернусь я. Боюсь, що коли поспішите, наробите лиха. Прощайте. Сашо»… — у Максима пересохло в горлі, і він хрипко запитав: — Де він тепер?
— Не знаю… — зажурено відповіла вона. — Сказав, що йде в справах.
Андрій зо зла вдарив себе в лоб.
— Він поїхав з Моком!
— Значить, зрадник! — гаркнув Колка.
— Дурень! — не стримався Максим. — Хіба ти не розумієш, що коли Сашо поїхав з Моком, то сам поліз вовкові в пащу, щоб змити з себе ганьбу….
Доменіка в розпачі схлипнула й безутішно заридала. Максим посадив її в крісло й співчутливо сказав:
— Не плач. Справи погані, але щось придумаємо…
— Давайте наздоженемо їх нашою баркою, — швидко запропонував Колка. — Або повідомимо капітана Рачева, щоб він вислав катери.
— Стривай, стривай! Спокійніше! — стримав його Максим. Як у морі, так і тут, зрозумівши, звідки загрожує небезпека, він став холоднокровним і взяв ініціативу на себе. — Треба обміркувати. Певно, Сашо підслухав якусь розмову. Інакше звідки б він знав факти про Мортія й Мока? Зауважте — факти! Не підозріння, а факти! І все-таки мені здається, що він щось приховав від нас. Я його знаю. Чого він, наприклад, поїхав з Моком?
— Щоб потрапити в герої! — вибухнув Колка.
— Це вірно, — сказав Максим. — Але ти не кип'ятись, а міркуй тверезо. І не забувай, що він може стати й героєм, може й загинути. Звичайно, якщо поїхав-таки з Моком… А це, мабуть, саме так.
Доменіка тепер уже не плакала, а тільки схлипувала, уважно прислухаючись до розмови. Помітивши це, Колка оторопів.
— Що ми робимо! — шепнув він Максимові. — Вона ж усе чула!
— Дарма. Вона вже знає… Доменіко, ми з тобою повинні поговорити… — Максим запнувся. — Ти читала записку, чула, про що ми говорили. Та й Сашо колись тобі говорив, що твій батько…