— Тому й думаєш про бурю. А вона або буде, або й ні. Метеорологія — мов жінка: не вгадаєш, коли буча здійметься, — засміявся він.
Худенька жінка, нічого не відповівши, віддала Сашові сумку, набиту продуктами, й потерту ковдру.
— Я вас благаю, — звернулась вона до Максима, який викликав у неї найбільше довір'я, — будьте обережні. — І тихо додала: — Сашо такий… гарячий, стримуйте його… — хотіла сказати «бережіть його», але посоромилася.
— Будьте спокійні, — змовницьким тоном шепнув їй Максим. — Привезу назад живого й здорового, та ще й з орденом.
— З яким орденом? — перелякано заблимала вона з-під окуляр.
— З орденом… з орденом за морську відвагу…
Лікарка сумно посміхнулася.
— Мерщій, уже пора! — гукнув Колка з човна. Не подобалось йому таке хникання.
Нашвидку попрощавшись, хлопці зайняли свої місця за трьома парами весел; Максим сів за кермо. Бай Ілія з інженером підштовхнули старе корито, весла підхопили його й понесли від берега.
Море було спокійне, мов басейн. Барка легко ковзала по його поверхні.
— Дивіться мені! — гукнув услід бай Ілія з посмішкою, але серйозно сварячись пальцем.
— Добре, добре, — з досадою відповів Максим і тихо подав якусь команду.
Хлопці підняли по веслу в знак привітання. Доктор Липова потяглась їх зупинити, серце в неї стискалось від неясного передчуття і страху, але чоловіки різноголосо гукнули: «Щасливого плавання!», вона сумно махнула хусткою й заплакала. Угледівши це, Сашо скипів від гніву. Ах, як вона його зганьбила, як зганьбила!..
Мати й обидва батьки стояли біля причалу, аж поки барка не стала маленькою, мов дитяча іграшка. Тільки тоді вони пішли на роботу.
ПРИГОДА НА ОСТРОВІ
В дорогу! В дорогу!
Гребти було весело й легко, душу сповнювало почуття радості, відоме тільки людям, які палко люблять море, але довгий час перебували на суші. Біля човна вода була зелена, легка, світла, далі синя, а на горизонті біла, наче молоко. В ранковому повітрі дальні береги здавались близькими, ясними, дивовижно рельєфними: гребни якийсь десяток разів — і допливеш до їхніх фіолетових тіней. Пороздягавшись до пояса, з червоними хусточками на головах, засмаглі й дужі, хлопці гребли ритмічно, як гребці за часів фараонів. Вони поспішали вийти на простір у ту частину затоки, де вільно гуляє вітер, щоб підняти парус. Уже й лоби у них заблищали, вкрившись дрібним потом, а по спинах потекли тоненькі струминки, а Максим усе ще не давав спочинку. Не гребець той, хто принаймні три милі не висидить за веслом. Сашо весь облився потом, намагаючись не порушити ритму, але відчував, що руки от-от опустяться і товариші його засміють. А тут, як на зло, страшенно захотілося пити. Горло пересохло, нічим стало дихати. Максим помітив героїчні зусилля свого друга, але не поспішав; та коли побачив, що воля покидає хлопця, гукнув його до керма, а сам узявся за весла. Колка презирливо посміхнувся. Андрій педантично продовжував працювати.
Витерши лоба, Сашо жадно припав губами до сулії, потім сів і з задоволенням почав вдивлятися в далечінь. Горизонт був чистий. Обернувся назад. Рибальські човни тільки-но відчалювали од берега. Значить, вони, хлопці, першими вийшли у відкрите море. Сашо знову почав дивитися вперед. Наближалися до острова на середині затоки, за п'ять-шість миль од берега. Вірніше, це був не острів, а величезна скеля, об яку бились вітри й хвилі. Вежа автоматичного маяка біліла, мов башта фортеці. Але так здавалося тільки зблизька. Здаля острів був схожий на пароплав, що стоїть на мертвому якорі в затоці. Колись там була тюрма для політичних в'язнів. До дерев'яного причалу острова можуть приставати лише невеликі суденця. Немає тут ні пристані, ні хвилерізу. Пустка.
Сашо не звернув уваги на острів. Усі настільки звикли до нього, ніби його й не було зовсім. Через ту погану славу скелю всі обходили десятою дорогою. Саша більше цікавив обрій. Хотілось побачити напнуті вітрила або дим. Хотілось угледіти океанський пароплав, підійти до нього і привітатися. Але море було чисте. Недалеко від них грав косяк риби. В тихій ранковій воді граціозно шмигав самотній дельфін. Круги над ним виблискували, мов розплавлене срібло. Якась лагідна, наснажена світлом тиша нависла над великою водою, важкою й густою, мов олія. Раптом Сашо натиснув кермо праворуч, і барка попрямувала до острова.
— Стривай! Що ти робиш? — сердито гукнув Максим. — Куди тебе понесло?
Хлопці залишили весла. Здавалось, вони тільки цього й чекали. Барку підхопило тихою течією. Всі задумались. Острів не викликав у них приємних думок.