Але як це зробити? Пробратися морем чи знайти довгий канат і спуститися з стіни фіорду? Але такого довгого каната в них не було. Може, у бая Нака знайшовся б? Але якщо бай Нако догадається, він підніме тривогу на військовій базі, й Сашо пропаде ні за цапову душу. Вже були вирішили вкрасти канат на пристані, коли з'явилася Доменіка. Вона вбігла задихана й схвильована, з єдиною думкою в голові:
— Ну як? Де Сашо?
— Сашо потрапив до бандитів у полон, — сухо відповів Колка.
— Його треба врятувати! — почала благати вона.
— Саме про це й ми думаємо, — м'яко відповів Андрій. — Тільки як?.
— Де він?
Хлопці мовчали. Вони не наважувались їй сказати правду.
— Він у печерах? — допитливо глянула вона на них.
— А ти звідки знаєш? — злісно зиркнув на неї Колка.
— Так мені здається… Хлопці, не треба так. Вірте мені. Давайте його врятуємо!
Андрій підійшов до неї.
— Доменіко… — стримано почав він. — Я тобі скажу відверто: ми боїмось тебе. Ще й досі боїмось. Може, тебе Мортій підіслав…
— Ну, і що ж далі? — рішуче глянула вона на нього.
— Далі… — розгубився Андрій від її несподіваної атаки. — Далі слухай. Ми знаємо, що робити, саме про це говорили, обмірковували, як його врятувати…
— Ну й що придумали?
— Нам потрібна вірьовка. Довга.
— У нас є.
— А батько?
— Його немає дома. Хто піде зі мною?
Втрутився Максим:
— Стривай! Кажеш, Мортія немає дома?
— Немає.
— Ти йому щось говорила?
— Ні! — гордо відповіла вона.
— Чому?
Доменіка соромливо схилила голову. Всі зрозуміли. Саша вона любила дужче. Колка аж розцвів з радощів.
— Дай руку, — з запалом сказав він. — От так би й давно!
Максим з Андрієм теж міцно потиснули їй руку.
— А тепер я вам розповім усе, що знаю… — Посмішка зникла з її обличчя, дівчина стала цілком серйозною, похмурою. — Дід Ставро з Мортієм поїхали кудись Моковою шхуною…
Від несподіванки хлопці лише очима блимали й не йняли віри. Максим перший отямився:
— Коли?
— Смерком.
— Так чому ж ти нам зразу не сказала? — різко запитав Колка.
— Тому що я ходила до матері…
— Не розумію… — невдоволено сказав він.
— Я їй про все розповіла. І вона мені теж.
— Стривай! — опам'ятався раптом Максим. — Чому ти тільки-що назвала свого батька по імені? Чому ти сказала на нього Мортій?
Доменіка знітилась і трохи згодом тихо промовила.
— Бо він мені не батько…
Запала гнітюча тиша.
— Вірьовку вам зараз треба? — глухим голосом запитала вона.
— Негайно! — спохватився Колка. — Ми спустимось у фіорд зверху із скелі.
— Це небезпечно. У мене є інший план.
Хлопці витріщили на неї очі.
— Річка витікає з печер. Наші хлопці колись лазили в печери річкою. Ви плаваєте добре, правда?
Вони стояли перед дівчиною, як стовпи, витріщивши на неї очі. От йолопи! Як їм раніше не спало на думку? І як вони не догадалися, що бандити саме річкою вивезли каву?!
— Треба негайно діяти! — заметушився Андрій. — Кажіть! Чого ви мовчите?
Максим приступив до своїх обов'язків:
— Андрій, ти підеш з нею… Або ні, ні! Краще піди й розкажи все бай Накові… Тільки при одній умові: коли побачиш світлові сигнали з вітряка. Це означатиме, що ми врятували Саша. Тоді можеш діяти. Доменіка й Колка, ви принесете вірьовку. Зв'яжемось один з одним. Там дуже небезпечно плавати без вірьовки.
— Я полізу! — твердо заявив Колка. — Це моя справа. Я й плаваю краще під водою і… І… я повинен врятувати Саша.
— Побачимо… — невдоволено відповів Максим. — Краще все-таки вдвох. Ти не думай, що так просто викрасти Саша у бандитів. Вони всі там. Ого, не легко нам доведеться!
— Тоді я піду першим! — наполягав Колка.
— Досить! Не заважай мені зараз! Тут треба діяти швидко, а він почав торгуватись! Андрію, рушай і суворо додержуй наказу! Ти теж, Колко!
— Єсть, капітане! — відгукнулися хлопці.
Сашо почув глухий тупіт, галереєю розкотилася луна. Бандитів, очевидно, стривожила відсутність поручика, й вони вирушили його шукати. Хлопець заметушився, шукаючи, де б сховатись. Гарячково обмацуючи стіни, кинувся вперед. Нарешті, натрапив на цілий лабіринт маленьких печер, але йому здалося, що й тут його знайдуть, і хлопець побіг далі.
Тупіт у нього за спиною весь час посилювався. Хлопця охопив розпач. Куди подітись? Він зупинився й прислухався: кроки лунали все ближче й ближче. Промінь його електричного ліхтарика безнадійно промайнув по стіні. Раптом під променем щось блиснуло. Вода! Сашо без зайвих вагань підбіг до невеликого озера і кинувся у холодну крижану воду. Озеро було глибоке. Сашо вхопився за скелю й притих. Вода заспокоїлась. Це було дуже важливо. Від цього залежала його доля.