Як тоді живим вернути з мандрувань по чужині?»
Плачучи, він так міркує, думи зважує сумні.
«Справедливості твоєї чом я, боже, не зазнаю?
Чом в нічев'я обертаєш блуканину цю безкраю?
Радість вигнавши із серця, дав гніздитись там одчаю.
Не посохнути ніколи сліз невпинному ручаю!»
Він сказав: «Найкраща рада - це терпіння ненастанне.
Геть загибель передчасну! - тож і серце хай не в'яне.
Я без бога не здолаю діло виконать жадане.
Те, що має бути,- буде; що судилося - те стане».
Він сказав: «Померти ліпше, як життя в ганьбі тягти!
Повернувшись з мандрів, стрінеш Тінатін прекрасну ти,-
Що відкажеш, як спитає, чом його не зміг знайти?»
В думах цих пішов над лісом крізь дрягву й очерети.
«Я зустрів усе живуще, всі країни перейшов,
Та ніде не бачив левня навіть сліду підошов;
Правду кажуть, що не витязь - див тоді нас поборов!
Годі плакати даремно, марно лити сльози й кров!»
Автанділ до гір лісистих перебрався крізь потік,
їхав чвалом і вслухався у тужливий шум осик.
Він зморився, бездоріжжям не один блукавши рік,
І вже вкрила чорна прорість кришталеве поле щік.
Він рішив назад вертати, й сльози стигли на обличчі
Витязь крикнув: «Стійте, люди! Ви вертаєте з розбою?»
Відповіли: «Заспокойся! Зжальсь над долею лихою!
Поможи нам,- не поможеш, то проймися й ти журбою,
Сівши з нами, заридавши і зарісши бородою».
Автанділу розповіли - і слова їх мчали в леті,-
Про своє життя, про лихо і дістали рани де ті:
«Ми утрьох брати. І кожен - володар на рівній треті
Міста дужого й значного в славних землях, в Хатаеті.
Чули ми, що добрі лови в цих місцях. Тож підготовчі
Закінчивши справи, вийшли, а за нами - військо й ловчі.
Місяць нищили тут зграї і оленячі, і вовчі,
На полях, на скелях, в пущі наточили крові й жовчі.
Ми, брати, в ділах ловецьких всіх стрільців перемогли,
Стали втрьох тоді змагатись і сваритись почали.
«Так, як я, ніхто не вміє слати бистрої стріли!» -
Кожен з нас пишався. Правди ж розпізнати не могли.
От сьогодні, відіславши ловчих з ворохами шкір,
Ми собі сказали: «Нумо, кінчимо в змаганні спір.
Тут лишившись, позмагаймось, в кого ліпший стріл та зір!
Будем бить не те, що вкажуть, а як сам наскочить звір».
Трьох лишили зброєносців, щоб слугу мав кожен брат,
Решті ж - війську та мисливцям - наказали йти назад.
Полювали по узгір'ях, на полях, між круч і гряд,
Жоден птах од нас не скрився, звіра клали взапопад.
Раптом тут з'явився витязь. Вид його вгорнула мла,
Кінь під ним - Мерані чорний, перло блискало сідла;
Шкуру тигрову накинув він на плечі й круг чола.
Жодна мрія отакої красоти ще не сягла.
Ми дивилися і сліпли, тільки зір його сяйне,
І казали: «Як не з неба,- значить, сонце він земне»,
І схотіли захопити те видіння осяйне,-
От і стогнемо віднині, долю кожен з нас клене.
Я, найстарший, того левня попросив мені віддать,
Похвалив коня середній, румакову масть і стать,
Захотів лише молодший в герці лицаря здолать,-
Так погодившись, до нього ми наблизились на п'ядь.
Губи левня, як троянди, прикрашали блиск алмазу,-
Він в замисленості гордій нас оглянув, і відразу
Ми в очах його узріли і зневагу, і відразу.
Вчувши крик, провів рукою по бичу-залізов'язу.
Наймолодшого пустили, най би сам устряв до січі.
Той, на витязя помчавши, «Стій-но! Стій-но!» -
крикнув двічі. За меча не взявся витязь. Ми спинились на узбіччі.
Раптом - бич упав на брата, кров скипіла на обличчі.
Брату голову розкраяв канчука єдиним змахом,
Повалив у прах зухвальця, кров його змішавши з прахом,
Кинув долі, наче трупа, нам, завмерлим бідолахам;
Сам же, гордий і суворий, вільно далі їхав шляхом.
Тихо, повагом поїхав у тигринім убранні…
«Он, поглянь,- неначе сонце, витязь їде на коні!» -
Показали Автанділу подорожники сумні:
Там виднівся чорний огир проти сонця вдалині.