Бо гадала, що шаленець з'їсть печеного шматок,-
Подала найліпший кусень без прожилля, без кісток,
Але виплюнув, не з'ївши,- сил забракло й на ковток.
Він схилився, задрімавши, та прокинувся за мить,
Раптом скочив, гучно скрикнув, мов злякавсь яких страхіть,
І забивсь грудьми об камінь, аж по тілу кров струмить.
Геть роздряпавши обличчя, діва в розпачі сидить.
Мовить так: «Скажи, що сталось? Спам'ятайся, схаменись!»
Витязь каже: «Пригадав я, як давно іще колись
Стрів царя якогось з військом, що виходило з узлісь.
Полював він, і мисливці по долинах мчали скрізь.
Спалахнув я, бо людину тяжко бачити для мене.
Не схотів я з ним зустрітись, серце жалував палене,
Одвернувсь од них, поблідши; між гілля сховавсь зелене.
Розсвіло б - від них пішов би, та зухвальство їх шалене…»
В десять тисяч раз сильніші сльози діва ронить знову,
Мовить: «Тільки звіра бачиш, як на мандри йдеш в діброву.
Людську ти забув розвагу, людську ти забув розмову,
їй же цим не допоможеш, згубиш юність повнокрову.
Перейшов ти гори й доли до межі, до виднокруга
І невже не міг нікого ти обрать собі за друга?
З ним в супроводі блукав би,- може, менша б стала туга.
Вмре вона, як ти загинеш. В чім тоді твоя заслуга?»
Каже він: «Цю раду, сестро, дух твій щирий підказав,
Та ніхто нікому ліків од душевних ран не дав.
Ні, ще той не народився, хто мені б за брата став!
Радість - вмерти, дух звільнити від земних турбот і справ.
Не створив господь людини, що була б така, як я,
Хоч і прагну я зустріти друга, брата, силая!
Гніт тяжкий мій поділити зважиться душа чия?
Тільки ти єдина, сестро, люба вірниця моя».
Діва так тоді сказала: «Зглянься на пораду щиру
І повір мені - дай боже - як премудрому вазіру.
Не втаю того, що сталось, що поверне нас до миру.
Може той загинуть марно, хто загається надміру».
Відповів: «Кажи ясніше! Що це за пересторога?
Як створить собі людину можу я без волі бога?
Хоче бог мене карати - що ж зарадить тут тривога?
Дійсно, став я диким звіром, сам себе довів до цього».
Діва вимовила: «Доки не складеш ти клятви, доти
Не введу сюди людини, котра з власної охоти
І піде з тобою, й зможе поділити всі турботи.
Поклянись, що не зачепиш, не заб'єш мечем його ти!»
Відповів він: «Я зрадію, як з таким зустрінусь мужем,
І клянусь найменням любим та своїм коханням дужим
Що я зла йому не вдію, що ми злюбимось і здружим,
Наші долі спільно зв'яжем, міць подвоїм і спотужим!»
Діва йде привести левня, що в печері занімів:
Щоб розвіяти тривогу, шепотить: «Затихнув гнів»,
І веде вперед за руку - зір його з-під чорних брів
Висявав і, наче сонце, Таріела засліпив.
Таріел назустріч звівся, повен подиву й тривог.
Наче сонце й місяць разом, сяяли вони удвох;
Перед ними і алое - лиш нікчемний, сірий мох.
До семи планет небесних прирівняю їх обох!
Один одного не знали, та зустрілись, наче любі,
І розкрилися троянди - їх уста прозорозубі;
Цілувались, пригортались і ридали в тузі-згубі,
Сльози сяяли на віях, на агатовому рубі.
Витязь руку Автанділа міцно стиснув у долоні.
Проливали, сівши вкупі, сльози чисті та солоні.
Лиш Асмат ласкавим словом стала їм на перепоні:
«Не вбивайтеся, розвійте тьму на сонячному лоні!»
Сльози, наче іній, зникли з Таріелової квітки,
І сказав він Автанділу: «Хто ти? Йдеш куди і звідки?
Розкажи, не крийся - тайни тільки вдвох ми будем свідки.
Леле, навіть смерть од мене відцуралась навпослідки!»
Автанділ відмовив красно словом гарним, як єдваб:
«Таріеле! Леве дужий, повний милості й приваб!
У державі Аравійській мій маєток. Я - араб.
Я палаю від любові, що й забить мене могла б.
Єсть дочка в мого владики,- палко я її кохаю,
Та тепер вона царює над народом мого краю.
Хоч про мене і не чув ти, але ми стрічались, знаю,-
Пригадай, як ти понищив царську рать, що вийшла з гаю.