Не знайдеш - зустріли, значить, ви тоді нечисту силу;
Пригорнеш свою троянду не зів'ялу й не змарнілу.
Дам я клятву: як тим часом з іншим стану я у парі,
Будь то навіть сонце в плоті, що зійшло б до мене в чарі,-
Хай мене позбавлять раю, віддадуть пекельній карі,
Хай уб'є твоє кохання, хай згорю в твоїм пожарі!»
Витязь мовив: «Ти, як сонце, сяєш крізь агати-вії!
Що тобі сказати маю? Що промовити посмію?
Я чекав на смерть, натомість ти дала життя й надії.
Наче раб слухняний, рушу в мандри, в розшуки і в дії».
Витязь мовив ще: «О сонце, бога сонячне створіння,-
Ти сузір'я всі скоряєш словом владного веління.
Недостойний я такого, щедро сланого, проміння.
Світить сяєво ласкаве на троянд моїх цвітіння».
Поклялися обопільно і свою ствердили віру,-
їхні душі звеселіли, почали розмову щиру.
Серце змучене юнацьке лиш тепер зазнало миру.
З губ, як біла блискавиця, сміх блискоче потаймиру.
Сіли поруч, милувались, все забувши в ці хвилини,
І очей агати стрілись, і знизались уст рубіни.
Він сказав: «На тебе глянуть - божевілля для людини.
Твій вогонь палає, серце ж попеліє від огнини».
Він пішов, нестерпні муки відчуваючи в розстанні,
Оглядавсь назад безумно, погляд кинувши останній.
Квітку щік, лиця кристали росять сльози ненастанні.
Серце з серцем поріднилось - поклялися у коханні.
Шепотів: «В розлуці рано на троянду ляже тлін.
Мов рубін, допіру сяяв - став жовтіший за бурштин.
У розлуці ж довгій, дальній, що робитиму один?
Це - закон, щоб для коханки йшов коханий на загин».
Ліг на ложе, слізьми росить він обличчя осяйне,
Плаче, хилиться, тріпоче - так тополю вітер гне;
Задрімає, в сні побачить, що кохана промайне,-
Затремтить з тяжкої муки, тужно й голосно гукне.
Став ревнивий у розлуці, людям він не довіря,-
Впали сльози на троянди, на лице богатиря.
Він прокинувсь, тільки в небі змеркла ранішня зоря,-
Одягнувся і поїхав, щоб побачити царя.
До царя послав еджіба, найвірнішого із слуг:
«До моєї мови, царю, приверни ласкаво слух -
Вся земля тобі покірна, владен меч твій, владен дух;
Понесу я вість про тебе по державах всіх навкруг.
Недругів б'ючи у битвах, я пройду крізь гони й гони,
Тінатін прославлю всюди, всі здолаю перепони,
Звеселю покірних, знищу невпокорених загони,
Присилатиму дарунки, часто слатиму поклони».
Цар потішився цим дуже і звелів йому ректи:
«Леву личить не зрікатись воєн, бранної мети,-
Дух твій мужній вимагає сам такої тяготи.
Вирушай же, хоч і тяжко, що від нас відходиш ти!»
Увійшов, вклонився витязь і сказав ось так йому:
«Похвалу царя надмірну я покірливо сприйму.
Може, бог мені осяє дальньої дороги тьму,-
Знов тоді я, з волі бога, ваші ноги обійму!»
Пригорнути Автанділа цар простер старечі руки -
Обіймає щиро вчитель учня, гідного науки.
Витязь встав, пішов із зали. Був цей день їм -
днем розлуки. Ростеван, сумирний, мудрий, гірко плакав од розпуки.
Витязь вирушив сміливо у незнану даль шляхів,
їхав двадцять день, з'єднавши з млою ночі світло днів;
Вищих повелінь скрижалі всесвіт перед ним розкрив.
Тінатін згадавши, серцем витязь палко пломенів.
Він в маєток свій приїхав - йде назустріч люду здвиг,
І несуть йому дарунки натовпи вельмож значних;
Хто побачив Автанділа - радість сяяла для тих,-
Та, збираючись в мандрівку, він баритися не міг.
Володів він містом дужим. Між узгір був той осад,
Кам'яна, міцна твердиня проти вражих чвар і звад.
Автанділ там веселився, полював три дні підряд,
Та й покликав Шермадіна, щоб спитать його порад.
Вже раніш про Шермадіна наша повість річ вела,-
З паном раб зростав укупі, знав усі його діла,
Та не знав іще, що витязь од любовних мук пала,-
Лиш тепер йому розкрита тайна владаря була.
Витязь мовив: «Шермадіне, це мені й сказати встид,-
Ти ж бо вірником найближчим був мені багато літ,