Креслити тепер ніц не можна було. Відчує рух — то прощавайте, любі спудейки. Істота реагувала на звуки і запахи, а ворухнутися, не зачепивши ні травинки, змогла б хіба відома усій Академії активістка Айрен Купер. І то не факт.
День дійсно був не кращий. Ляна боялася собі уявити, якої прочуханки їй дасть Ела, коли — якщо — вони врятуються.
«Якщо я зможу».
На Вищого надії було малувато. Щодо Ели Ляна не сумнівалася: її подруга не наробить дурниць і не зірветься з місця. Але вчинити щось більш дієве Ела не могла. Не та спеціалізація.
«Я зможу».
Ляна заплющила очі. Прислухалася до власного серцебиття, до пульсу, який відстукував молоточками в Елиному тілі. В уяві постали чіткі обриси — дві тіні, одна яскраво-червона, інша темніша, із зеленавим відтінком.
А поруч — іще. Не тінь навіть, а слизька пляма. Ядучо-зеленого кольору, як шипучка з карколомною назвою.
Тіні і пляма пульсували, кожна — у своєму ритмі. Тінь-Ела і тінь-Ляна — швидко і несильно, пляма-істота — повільно, наче жива калюжа, яка то розтікається ширше, то збирається компактно.
«Встигла», — подумала Ляна. Візерунки на опалому листі дали очікувані плоди.
Айрен Купер, мабуть, щойно побачивши істоту, вихопила б ритуального ножа і впоралась би одним розчерком тонкого леза. Антін провів би грамотну дематеріалізацію, на око визначивши різновид істоти і склавши для неї антиформулу. Пацюківна відступила б, белькочучи найдавніші заклинання — ті, якими і лаятися-то сором. Пацюківна знала їх безліч, цілком у відповідності з власним прізвищем — Чорнорота. Тямущі люди кажуть, що прізвище завжди вказує на особливості певного індивіда.
Особливістю Пацюківни була здатність випльовувати із себе завчені в невідомій кількості гострі словечка. Проти істот з лісу нецензурна лексика діяла на всі сто — невдахи розчинялись у повітрі, не лишивши по собі і сліду. З почварами Чорного Сектору було складніше, але ж недарма Пацюківна потрапила в групу з Айрен Купер. На практичному, яке скоро відбудеться, вони підтримають одна одну.
А Ляну підтримають Ела і Талія. Рисю розподілили в іншу групу. Рудий її захистить, тож нема чого хвилюватися. Тим паче, частина Чорного Сектора їм випала найбезпечніша, добре вивчена і досліджена. Це не той район, в який Ляні з Елою та Талією йти. Для нього навіть карти не складено, самі білі плями.
Оця ж, перед внутрішнім зором Ляни — зелена. І краще б її швидше поглинути, а то вже щось запідозрила — скорочуватися частіше почала. Такими темпами і на практичне не потрапиш, дарма що з нього не більше третини спудеїв повертаються живими… З тих, хто до кінця пішов, звісно. А як не до кінця — так який узагалі сенс іти?
— До мене, — вголос сказала Ляна, подумки розкриваючи обійми. Пляма здригнулася.
— Пручаєшся? А от не треба. — Ляна не розплющувала очей. Поруч пришвидшено дихала Ела — замовчувати дихання сил не ставало. — До мене!
Пляма завібрувала часто і злякано. Як Елине серце, як серце самої Ляни.
Втім, ні. Серце Ляни билося занадто швидко — шалена швидкість, повертаємо, лобове скло, обережно, дзеркальця, капот, тримай кермо, гонщице!
Юж, ти тримай мене, міцно тримай, ось нам і потяг, космічний трамвай, в космос зірватись, не знати туги, не зупинятись, тривати, іти; йди, йди до мене у далечінь, хочеш — кричи, а не хочеш — мовчи, біловороже дивиться ніч, ні, ні себе, ні мене ти не клич, тут ми залишимось попелом вишитим на простирадлах зниклих віків, непередбачено русло означене, русло одне — для моєї ріки, я не причинна, просто зірвалась, виникла звідкись — як монастир, я кандидатка, може, доцентка, та я не знаю, хто мене вчив…
Відсутність ритму. Відсутність себе. Всього відсутність — кров вирує у жилах, нічого нема! Нічого нема! Хвала Хаосу, і вічній напівтемряві, що на небо у дві тисячі дванадцятому впала — хвала!
…— Я ж недарма кошик брала, — непевний голос Ели змусив Ляну розплющити очі і озирнутися довкола. Першим, що вона побачила, був мокрий слід на листі неподалік. Істота встигла підплисти до них ближче… а потім її не стало. — Дивись.
Повертати голову було важко, та Ляна це зробила. Вологий рушник, яким Ела встигла обв’язати голову подруги, значно полегшив цю непросту задачу. Ляна виклалася на повну…
І майже не здивувалася, побачивши цілу сім’ю здоровесеньких із вигляду грибів, яка притулилася на давньому попелищі.
Розділ перший. Практика на узбіччі
У дві тисячі дванадцятому році світ занурився у пітьму.
Причини цього забуті. У подальшому було висунуто кілька досить переконливих версій, з них найбільшого поширення набула одна, про ворожнечу двох наддержав, що не могла не завершитися світовою катастрофою.