— Там була дитина, — сказала Талія, щойно майданчик зник десь позаду. Обертатися і шукати поглядом його наново ніхто не став. Дівчата чудово знали — у Чорному Секторі назад краще не дивитися.
— Де? — Пальці Ели на руці Талії стиснулися міцніше. Та скривилася на хвильку, але руки не забрала.
— На гірці. — Талія дивилася просто перед собою. — Маленький хлопчик. Він сидів… і плакав. Його мати покинула.
Ляна замислилася, ким міг бути цей хлопчик і чи вдалося врятуватися його матері.
— Він давно там сидить, — вела далі Талія, — дуже давно. Проте… так дивно. Він начеб і часу не помічає.
— В Чорному Секторі нема часу, — резонно зауважила Ела. — Є зміна дня і ночі, але день — це завжди один і той самий день, а ніч — одна й та сама ніч.
— Коли я приходжу на попелище, — несподівано для самої себе втрутилась у розмову Ляна, — це завжди одне й те саме попелище. Байдуже, що батько-ліс змінюється кожної ночі. Я знаходжу це попелище все одно.
Ела і Талія промовчали. Кожна з них мала свою таємницю, ще й не одну. Таємниці Ляни відрізнялися від їхніх тільки тим, що були такими і для неї самої. Все інше в Ляні здавалося чистим і прозорим.
Чи так? Ела пригадала недавній випадок із лісовою істотою. Щось Ляна з нею тоді зробила… Щось таке, чого Ела у подруги не бачила, навіть на теоретичних іспитах в Академії, де вони всі перевершували самі себе. До того ж, тоді Ляна не використовувала ніж. Це було більш ніж дивно.
Неподалік почувся плюскіт води. Дівчата обмінялися поглядами. Ось, почалося.
Ляна нашвидкуруч прилаштувала пакунок Талії у себе за спиною. Потяглася за ножем, одночасно повертаючись корпусом направо. Ела щось зашепотіла, роблячи крок наліво. Таким чином, Талія була прикрита з обох боків.
— Як на шлях вилізе — тоді робимо щось, ні — далі йдемо, — вирішила Ляна. — Зі шляху негоже сходити.
— Добра від шляху того теж небагато, — прокоментувала Ела. — Це тобі не паломницький, а…
— Не кажи вголос, — попередила Талія. Ритуальним ножем вона користувалася рідше, ніж Ляна, але зараз приготувала його до справи.
— Не дурна, — зронила Ела, міцніше стискаючи Книгу Вищого. — Ви знаєте, що Рися роман пише?
— Про повстання, — підтримала розмову Талія. Слова рятували і тут — застерігали від неминучої паніки. Ляна від когось чула, що перший раз у Чорному Секторі — то як перша шлюбна ніч, непідготованим не вживати. А як же до такого підготуєшся? Тут повторюй — не повторюй теорію, все одно на практиці інше вийде.
Тим часом плюскіт пролунав знову. До нього доєднався жіночий сміх і приглушений чоловічий голос.
— Що за маячня. — Ляна опустила ніж, прислухалася. — Вбитися віником! — гукнула за кілька секунд. — То ж Захід із Волею!
— Вони зійшли зі шляху. — Талія несхвально похитала головою. — Навіть думати не хочу, кого вони там можуть зустріти. Той хлопчик — це так… Нічого серйозного.
— Знаємо, — пробурмотіла Ела.
— Та вони наче щасливо звучать, — заперечила Ляна. — Може, підійдемо до них і підемо далі всі разом? А то негарно якось.
— Я туди не піду! — наодріз відмовилася Ела.
— Тим паче, це можуть бути зовсім не вони, — натякнула Талія. — Ми ж читали… що тут живе.
— Читали, і не раз, — підтвердила Ела.
— Добре, — вирішила Ляна. — Тоді так: я йду до Західа і Волі, ви чекаєте мене на шляху. Можете вперед пройти, я вас наздожену. Сподіваюся, вже з молодятами. Схоже, вони не сильно поспішають, то чому б їм з нами не піти?
— Ляно.
— Що таке? — Ляна, яка вже збиралася зійти зі шляху, відчула, як на зап’ястку наче капкан замкнувся.
— Не ходила б ти. — Талія дивилася своїм особливим поглядом — просто перед собою, на Ляну і водночас не на Ляну. — Нічим хорошим це не скінчиться. Вони перші нас кинули, що ж нам тепер за ними бігати?
— От-от, хай самі виплутуються! — підтримала Ела.
— Та вони наче ще нікуди і не вплуталися, — не дуже впевнено заперечила Ляна. Відступати вона не збиралася — впертості дівчини могло позаздрити стадо віслюків з тих самих мислестрічок.
— Дурепа, — прокоментувала Ела, — хай пробачить мене Вищий.
— Я скоро, — пообіцяла Ляна, намагаючись вирватися. Талія не пускала. Тоненька, як хворостинка, худенька, середнього зросту, вона вчепилася в Ляну міцніше за пересічного кліща. Здається, саме так називалася та комаха…
— Я з тобою.
На Лянин подив, сказала це не Талія, а Ела.