— А я тобі хто, Таліє? — запитала Ляна вголос. — Я тебе за собою не кликала. Ти сама пішла. А тепер кажеш — ти мені до вподоби, люба, лише собачка твоя мене бісить. Або із собачкою приймай, або йди — ніхто тебе не тримає.
— Ляно, ти на розум слабка чи як? — запитала Ела, закінчивши молитви. Істота, що раніше була Західом, тепер билася у невидиму стіну, намагаючись дістатися дівчат і Волі. Воля ревма ревіла, хоч похорон влаштовуй.
Ляна подумала, що похорон таки влаштувати доведеться, та згодом. А зараз час тікати.
— Потім, — гукнула до Ели. — Підтримай Талію і йдіть уперед. Ми з Волею тут дещо з’ясуємо.
— Нікуди я не піду, — насупилася Талія. — Ти ж знову без мене дурниць наробиш. Що за собачка? Я не розумію.
— Все ти зрозуміла. І те, що у звичайній ситуації я б тобі такого не сказала, — зрозуміла також. Ми зараз у Чорному Секторі. Геть замовчування. Якщо вважаєш мене дурною — так і кажи, і я тобі теж це скажу. Не будемо відвертими — довго не протримаємося. Чорний Сектор найкращі почуття спотворює, он Ела про це тобі багато може розповісти. Вона на почуття має гарний нюх, недаром цього гаданого Західа розпізнала.
Талія затрималася, вочевидь збираючись щось сказати, усміхаючись гостро, зі знайомим Ляні відчуженням. Але тут Ела, відкрита і проста, як табуретка, сіпнула її за рукав:
— Ідемо вже. Ляна в нас несповна розуму, Вищий велів слабким та ображеним пробачати.
Передовірила Волю Ляні, підчепила Талію під лікоть і пішла — назад, до шляху.
— Хибна сторона, — ворухнулися губи Ляни. Шкіра правої руки наче горіла. — Вони йдуть не туди… Воле.
— А-а-х? — Воля була нижчою за Ляну. Добряче, на голову чи й більше. Її обличчя, звернене до Ляни, блищало від сліз. На Західа — те, що було ним — Воля більше не дивилася. І те добре.
Ляна провела у Волі перед очима ножем.
Ноги по кісточки в крові занурені, дівчини очі гарячі зажурені, сенсу немає, лише маячня, де я залишусь сама покричать, кинь мене в небо, отримаєш згоду, туги такої не знала я зроду, може, немає, може, це казка, мого каліцтва спіймаєш відразу, мого каліцтва вийнято серце, знову забуду і стану до герцю…
— Ляно? — запитала Воля із подивом. — Що трапилося, Ляно?
— Нічого. — Ляна поспішно відсторонилася, проводячи рукою по губах і ховаючи ніж. — Нам треба йти, Воле.
— В мене ноги… наче горять, — зізналася Воля. — Я далеко не пройду. Де ми?
— У Чорному Секторі.
— А-а-а. — Воля кліпнула.
— Взувайся і підемо. — Ляна не бажала нічого чути про ноги Волі. І про свою праву руку — теж.
Вона підозрювала, що на шлях їм з Волею вже не повернутися. А як повернуться, то далеко не зайдуть.
У ставку не було нічого підозрілого. Але він належав до Чорного Сектора. Варто було скупатися, і необережний плавець також долучався до чужого світу. Захід порушив заборону зразу і зразу перетворився. На Ляну і Волю чекало більш тривале перетворення. До ночі, мабуть. До речі, котра зараз?…
Ляна подивилася на власний годинник. Несхвально похитала головою — він зупинився. В Чорному Секторі уся техніка погано працювала, ще при виході з порталу глохнула.
Втім, вихід був. Відтяти собі руку, а Волі — ноги. Спеціалізація Ляни передбачала таке уміння. І кров зупинити вона цілком зможе… Якщо лишиться притомною. Воля ж усе витримає. Вона зараз в такому стані — будь-що як належне сприйме.
Крові буде забагато. Усі потвори Чорного Сектору збіжаться. А наражати на небезпеку більш обережних Талію і Елу у Ляни нема ніякого права. Слід негайно сказати їм про те, що з Ляною та Волею коїться. Наздогнати і сказати, там хай самі вирішують.
Хід думок Ляни перервали дівочі крики. Згадавши найулюбленіші вислови Пацюківни, Ляна гукнула Волі:
— Біжи за мною! — і кинулася на крики. Голос Ели Ляна впізнала б із тисячі…
Потвора-Захід лишався у Волі і Ляни за спиною, але дівчата геть-чисто про нього забули. Ляні точно було не до нього — вона щойно звернула увагу на те, як потемнішало навколо. Так трапляється, коли запрацюєшся, креслячи і стираючи візерунки чи раз за разом притискаючи до скроні мислелокатор, намагаючись закарбувати у пам’яті образи-Слова з мислестрічок: перестаєш помічати час.
— Ніч, чорт забирай! — Ела лаялася найбрутальнішим чином, розмахуючи книгою Вищого. Істоти Чорного Сектору — на перший погляд звичайні люди, як не брати до уваги суцільно-чорних очей, — сахалися від неї і Талії, що завмерла у Ели за спиною. Зосереджена і мовчазна, Талія намагалася відтворити візерунок зі Слів. Ляна закусила губу. Вона вже шкодувала, що наговорила подрузі різкостей. У їхньому колі спілкування говорити щось безпардонніше за «ця зачіска тобі не личить» було не заведено. Та й про зачіску хіба відверта Ела сказати могла. — Лічені хвилини лишилися!