— Курва! — не втримався комісар. — За якийсь тиждень мене знайшли в іншій країні, ледь не вночі, у Богом забутій місцині на березі моря...
— В наш час телефонного і телеграфного зв'язку це неважко, — зазначив його співрозмовник. — Крім того, ваша остання справа... Знаєте, у вашого начальника, пана Шехтеля, до вас великі претензії.
— Знаю, — буркнув Вістович.
— І не тільки в нього, — продовжив Штальман. — Пригадується, президент міста Львова, пан Нойманн, закидає вам зруйнування цілої кам'яниці на вулиці Потоцького. Однієї ночі, кажуть, там стався вибух.
— Я тут ні до чого, — спробував заперечити Вістович, але зрозумів, що чоловіку навпроти насправді плювати на це.
— І, якщо пригадуєте, тутешня пароплавна компанія досі з'ясовує обставини, за яких позбулася цілого судна...
Вістовича всі ці нагадування наслідків його попередньої справи, яка, власне, й привела його до Данцига, добряче роздратували. В одну мить він позбувся будь-якого співчуття до Штальмана.
— Смію також додати, — продовжив той, — що й кошти, які дозволяють вам знімати помешкання в цьому місті, рано чи пізно скінчаться.
— Здається, я не зовсім добре вас зрозумів, — після короткої мовчанки сказав комісар.
Він випустив струмінь диму у бік співрозмовника і дивився на того, трохи примруживши ліве око.
— Не зовсім добре? — перепитав Штальман.
— Гівняно, — уточнив Вістович.
— Що саме ви гівняно зрозуміли? — в тон запитав віденець.
— Ви мені, курва, погрожуєте чи просите про допомогу? — комісар підвищив голос.
— Не мав на меті вам погрожувати, — примирливо сказав Штальман.
— Тоді на біса ці розмови про мої проблеми?
— Я можу їх вирішити.
Вістович ще раз неквапно втягнув дим у легені і роздавив у попільничці вже безнадійно короткого недопалка. Здавалось, за цей час він вирішував, повірити цьому типові чи послати його під три чорти.
— Що саме ви можете вирішити? — перепитав він: — Заладнаєте мої неприємності у Львові?
Останнє Вістович сказав дещо насмішкуватим тоном, а проте Штальман відповів йому серйозно:
— Саме так, комісаре. Точніше, я вже це зробив. Можете хоч сьогодні повертатися до рідного міста.
Комісар, який збирався закурити знову, завмер із запаленим сірником в руках, не донісши його до цигарки.
— Знаєте, пане Штальмане, — мовив він, — я останнім часом геть не сприймаю жарти. Гадаю, через тутешній клімат...
— Я не жартую, — похитав той головою, — ваш начальник, директор лемберзької поліції Вільгельм Шехтель, мій давній приятель, а шеф Evidenzbureau — рідний дядько моєї дружини. Як гадаєте, цього досить, щоб розв'язати чиїсь дрібні негаразди?
Замість відповіді комісар щосили тріпнув рукою, в якій тримав сірник, оскільки полум'я вже дісталось до пальців.
— Вам видніше, — сказав він, урешті запаливши цигарку іншим сірником. — Але я не впевнений, чи можу вам допомогти.
— Зробіть, що під силу...
Вістович помітив, як зморшки на обличчі цього чоловіка раптом стали різкішими, а в його очах прочитався біль і втома. Втім, відповідь його була рішучою:
— Даруйте, пане Штальмане. Я змушений відмовитись...
— Вам так сподобалося в Данцигу, що не хочете повернутись додому? — запитав віденець.
— Якщо подумати, то повертатися мені нікуди, — відповів комісар. — У Львові мене ніхто не чекає.
— Ну що ж... Переконати вас я навряд чи зумію, — дещо розчаровано проказав шеф-інспектор. — Хай буде так... Жаль тільки витраченого часу.
Він звівся з-за столу і, діставши з гаманця декілька марок, поклав їх на стіл біля свого кухля.
— Бувайте, пане Вістовичу.
Штальман одягнув пальто і рвучко подався до виходу. Залишившись за столиком сам, комісар неквапно допив свій портер і викурив ще одну цигарку. Тільки тепер у голові відчулося легке приємне запаморочення від тютюну й алкоголю. Та водночас глибоко в душі озвалися голоси сумління. Вони були зовсім тихими і говорили несміливо, а проте повідомляли Вістовичу, що слід було б проявити більше співчуття до цього чоловіка. Але надто вже не хотілося знову зв'язуватися з Віднем... Сумління врешті стихло і надалі мовчало, тож комісар спокійно попросив рахунок і, заплативши, вийшов на вулицю.
Було вже зовсім темно, і навіть море зникло в густому проваллі балтійської ночі, озиваючись звідти лишень холодним вітром і звуками прибою. Вістович підняв комір плаща і глибше насадив на голову капелюха. Після теплого трактиру прибережний холод пронизував його до самих кісток. В цей час йому подумалось, що вечірні прогулянки біля моря краще припинити. Якось надто легко вдалося Штальману його вистежити. А на місці цього віденця міг бути будь-хто інший... Відігнавши, врешті, цю думку, що відгонила параноєю, комісар прискорив крок і невдовзі звернув з набережної. Тут, під блідо-жовтою плямою світла вуличного ліхтаря, починалася вузенька брукована вуличка, що вела до його тимчасового дому. Вістовичу вистачало грошей на невеликий, проте зграбний одноповерховий будинок, з вікна якого вдень виднілося море. Звісно, в його становищі вимушеної еміграції було б значно мудріше винаймати всього лишень кімнату де-небудь в іншій, дешевшій частині міста, проте він сподівався на краще. Наприклад, на те, що невдовзі в нього з'явиться тутешнє джерело прибутків. Найімовірнішою здавалась можливість влаштуватися на службу до німецької поліції, проте Вістович усе зволікав. Зрештою, справді вартувало почекати, доки про нього забудуть і у Львові, і в Данциґу.