На порозі будинку його пройняло дивне хвилювання. Дістаючи з кишені ключа, комісар навіть завмер, дослухаючись до своїх відчуттів, але врешті тільки впівголоса вилаявся:
— Параноя, курва...
Жодних причин для непокоєння в нього справді не було. Навколо панувала вечірня тиша, яку порушував тільки віддалений голос моря... Вістович повернув ключ у замковій шпарині і, прочинивши двері, глибоко вдихнув сперте внутрішнє повітря. Видихнувши, він обережно переступив поріг.
— Параноя, — хрипло повторив сам до себе комісар і сягнув до кишені за сірниками. Слід було запалити лампу, що стояла на столі в передпокої.
— Guten Abend gerr Vistovych[7], — несподівано пролунало з темряви, і промінь кишенькового ліхтаря різонув йому очі.
Лишалося тільки втретє вилаятись. Цього разу спересердя. Ледь не вперше за життя Вістович не прислухався до своєї інтуїції й миттєво за це поплатився.
— Руки вгору, — почулася команда.
Світло ковзнуло по двох гладеньких револьверних стволах, що були націлені на нього. З такими аргументами було важко сперечатися. Напружено вдивляючись у темний простір перед собою, комісар виконав вимогу.
— Чудово, — похвалив його той самий голос, ніби вчитель гімнастики свого учня. — Це сірники у вас в руках?
— Сірники, — відповів Вістович.
— Дайте їх сюди...
Комісар обережно простягнув паперову коробочку перед собою. З темряви вигулькнула рука в шкіряній рукавичці і забрала сірники.
— Ми гадали, у вас тут є електричне освітлення, — пояснив голос, а далі хтось почав запалювати гасову лампу. — Своїх сірників ми не прихопили.
— Будинки з електрикою вдвічі дорожчі, — пояснив комісар.
— Ну й хрін з ними, — пробурмотів інший голос. — Заграли з цими новаціями...
Врешті лампа загорілася, освітивши собою двох типів міцної статури, що вже не зводили з Вістовича ані очей, ані зброї. Комісар усе ще тримав свої руки піднятими.
— Хто ви є, шановні добродії? — обережно поцікавився він у своїх «гостей».
— Geheimpolizei[8], — відповів один із них і скривив презирливу посмішку. — Не чекали на нас, пане Вістовичу?
Насправді, глибоко в душі комісар був готовий до того, що рано чи пізно прусська таємна поліція може ним зацікавитись. Втім цей момент усе одно виявився несподіваним.
— Будьте ласкаві, ваш паспорт, — з тією ж усмішкою продовжив поліцейський, додавши за мить: — І зброю.
— До вашого відома, — зауважив Вістович, знову обережно сягаючи до кишені, — я також служу в кримінальній поліції.
— В поліції Лемберга, — озвався нарешті другий тип, що мав низький неприємний голос. — Це чортзна-де, в Галичині. Зараз ви на прусській землі.
Перший між тим взяв до рук паспорт та браунінг Вістовича і підніс їх ближче до лампи. Зброю він чомусь оглянув не менш ретельно, аніж документ.
— І попри дружбу між нашими монархами, — продовжив промовець, дістаючи блискучі кайданки, — простягніть-но сюди ваші зап'ястя.
Сказане здалося філерам неабияким дотепом, і вони від душі реготнули. Вістович простягнув руки перед собою долонями донизу. Було зрозуміло: щойно на них опиняться два блискучих браслети, які він сам одягав на інших сотні разів, дороги назад не буде. А може, це на краще? Перетерпіти всі ці перевірки, допити, підписати все, що треба, й повернутись додому? Врешті, він не злочинець. І в його особовій справі, яка лежить у Лемберзі, переважно блискуче розкриті злочини... «Але що за бісовий поворот справи, — подумав комісар, — якусь годину тому я міг вирушити до Галичини на значно кращих умовах... Якби знав, що мене заарештують ці сучі діти, звісно, пристав би на пропозицію Штальмана. До того ж, хтозна, чи саме так усе складеться з таємною поліцією? Чи не опинюсь я замість Львова десь на Schieβstange[9] або й у ще гіршому місці...»