Близько десятої у дверях його камери важко повернувся ключ і скреготнули засуви. На порозі постали двоє тюремних наглядачів. Один з них коротко наказав комісарові вийти. Після цього вони рушили довгим, ледь освітленим коридором до важких залізних дверей у кінці. За ними був ще один коридор, але світла в ньому виявилось більше. Тут конвоїри провели Вістовича у невелику кімнату без вікон, яка освітлювалась тільки тьмяним світлом електричної лампи над столом.
— Setze![12] — наказали йому.
Комісар сів і сперся ліктями на стіл. Від безсонної ночі голова була важкою і гарячою, мов армійський казан. Він дістав з кишені портсигар і, витягнувши звідти цигарку, глянув запитально на своїх церберів. Ті, на щастя, були не проти, щоб він закурив, а один з них навіть простягнув йому сірники. Від цигарки трохи полегшало.
За кілька хвилин двері прочинились і до кімнати зайшло двоє вчорашніх філерів, які його заарештували. Той, що був на ім'я Ганс, мав добрячий слід на обличчі. Обидва також курили, і кімната невдовзі наповнилась тютюновим димом.
— Wie geht es ihnen, Herr Vistovych?[13] — з брехливою турботою поцікавився не-Ганс.
— Danke, alles ist wunderbar,[14] — скрививши посмішку, відповів комісар.
— А от мій друг Ганс почувається препаскудно, — мовив поліцейський. — Вчора йому дісталось.
— Нехай прийме мої співчуття, — сказав Вістович.
— Хочу зазначити, що Ганс чемпіон з боксу серед тутешніх поліцейських, — продовжив той.
— Невже у вашій поліції самі старі хвойди?.. — не втримався від жарту комісар і відразу ж пожалкував.
Ображений боксер підскочив до нього і щосили зацідив своєму кривднику в зуби. Вістович спочатку звалився на стіл, а потім повільно сповз на підлогу.
— Падлюка... — прохрипів комісар, а потім на очі йому навис туман, і свідомість залишила його, як ображена коханка.
Коли вона повернулась, комісар лежав на тому ж місці, але під голову хтось поклав йому складену прямокутником ковдру. Над ним стовбичила чиясь постать з великою склянкою в руці. Склянка була порожньою. Очевидно, вміст її щойно виплеснули Вістовичу в обличчя. На чолі, щоках і шиї комісар відчував приємну вологу.
— Ви б швидше прийшли до тями, якби це була не звичайна вода, а добра львівська горілка, еге ж, пане Вістовичу? — пожартувала постать, і голос видався комісарові знайомим. — Давайте вашу руку, я допоможу підвестись.
Скориставшись допомогою, комісар звівся на ноги і кілька секунд намагався втримати рівновагу. Врешті, вирівнявшись, він з подивом побачив перед собою Штальмана, шеф-інспектора поліції Відня, з яким попрощався вчора ввечері.
— Кепсько з вами повелися, комісаре, — зазначив той, ставлячи склянку на стіл. — Ви тільки поганого не подумайте, загалом, Пруссія — чудовий край... І люди тут непогані. Хоч клімат сраний. Я, знаєте, полюбляю південніші місця.
Вістович пропустив його теревені повз вуха і важко сів на стілець.
— Відвідати мене вирішили? — буркнув він.
— Назвемо це так... Мені розповіли, що ви зчинили пожежу в помешканні, яке винаймали.
— Зовсім не я.
— Справді? А хто це підтвердить? Може, Ганс, якому ви ледь не зламали щелепу?
Комісар промовчав.
— А ще, скажу по секрету, вас підозрюють в тому, що ви російський шпиг.
Вістович стрепенувся.
— Я? Шпиг?
— Так, вам не почулося.
— Звідки така дурня?
— Ви зі східних рубежів Європи. До того ж русин... — розвів руками Штальман. — А ще навряд чи поясните, чим займалися останні декілька місяців тут, у Данциґу... Спробуйте мені заперечити.
Вістовичу пригадалися власні роздуми щодо «мертвих» справ у тутешній поліції, для яких він чудово б пасував у ролі цапа-відбувайла.
— А тепер послухайте мене, комісаре... Уважно, як тільки зможете... — Штальман раптом сперся руками на стіл і нахилився до нього так близько, що Вістович відчув запах його «Kölnisch Wasser».[15] — Я досі можу витягнути вас із цієї дупи, тільки тепер мені це буде коштувати втричі дорожче. Втім, я це зроблю, але ви одразу вирушите зі мною до Відня, де негайно візьметесь за справу, про яку ми говорили в тому вошивому трактирі...