Раптом хтось грубо вхопив його за плечі і з силою жбурнув на узбіччя. Вдруге за сьогодні йому випала можливість побачити над собою власні черевики. Сани прогуркотіли поруч, всього за кілька цалів[4] від нього.
— Щоб ти здох, сучий сину! — загорланив на прощання візник, і екіпаж зник за рогом.
— Що ви в дідька робите? — почулося збоку.
Чоловік у застебнутому наглухо пальті лежав поруч і з подивом дивився на Якуба. Очевидно, це був його рятівник.
— Хай вам грець! — промовив він, встаючи з землі. — Якщо хочете накласти на себе руки, то робіть це деінде, а не прямісінько біля мого дому.
Коли обидва підвелися, чоловік роззирнувся, шукаючи свого капелюха. Той лежав посеред вулиці, безнадійно розтоптаний кінськими копитами та полозами саней. Власник цієї речі тихо вилаявся і махнув рукою.
— Дідько з ним, — додав він.
Якуб підняв із землі свого капелюха й простягнув його рятівникові.
— Ви що, жартуєте? — зареготав раптом той. — Та в мене їх до бісової матері.
Німанд, відчуваючи всю дурнуватість цієї ситуації, густо почервонів. Його заціпеніння минуло, але він усе ще не міг промовити ані слова.
Чоловік поруч тим часом сягнув до кишені пальта і добув звідти срібний портсигар.
— Ви палите? — запитав він Якуба.
Той кивнув.
— Пригощайтесь...
Діставши по цигарці, чоловіки полегшено закурили.
— Тут якесь прокляте місце, — промовив незнайомець Німанду, махнувши рукою з запаленою цигаркою туди, де лежав понівечений капелюх. — Вчора тут знайшли мертву дівчину. Десь там, де ви стоїте, добродію...
Якуба несподівано затрясло, мов у лихоманці, причому так сильно, що цього не вдалося приховати від співрозмовника.
— Вам зле? — стривожено запитав той. — Воно, звісно, й не дивно...
Німанд спробував жестом показати, що з ним все гаразд.
— Ось що, добродію, гадаю, нам слід зайти до мене. Чарка доброго коньяку нам обом не завадить, — сказав чоловік. — Тим більше що ми справді стоїмо ледь не на порозі мого дому.
Він вказав на акуратні, посипані піском сходи, що вели до триповерхової кам'яниці. Зійшовши по них, господар натиснув на кнопку дзвінка, і за мить двері прочинились. На порозі постала літня служниця.
— Пане Когере! — злякано промовила вона і сплеснула в долоні. — Ви без капелюха?
— Облиште, Грето, — відмахнувся той, — поруч зі мною чоловік, який ледь не залишився без голови.
— А ваше пальто в снігу!.. — продовжила жінка, мовби не почувши його слів.
— Грето, пустіть нас досередини!
— Ой, даруйте, — опам'яталась вона і хутко відійшла вбік.
Невдовзі чоловіки опинились у чималій вітальні, де господар запропонував Якубові крісло поруч каміна. Грета хутко приготувала чай і подала коньяк.
— Що ж, мій друже, — мовив господар, — тепер я хочу переконатись, що ви вмієте розмовляти.
— Авжеж, — нервово сіпнувся Німанд, — вибачте... Я... в мене... чомусь раптово...
— Відняло мову?
— Саме так.
— Буває... Отож, як ви зрозуміли, моє прізвище Когер. Ервін Когер.
— Якуб Німанд, — представився гість, — і я вдячний вам за порятунок...
— Пусте, — посміхнувся Когер, — я радий, що опинився там вчасно.
Якуб тепер міг його добре роздивитися. Господар дому був середнього зросту, мав міцну статуру й привітне обличчя з невеличкою рівною борідкою.
— Тепер скажіть мені, пане Німанде, — посерйознішав Когер, — якого дідька ви стояли посеред вулиці й спостерігали, як на вас мчить ваша смерть? Вам справді набридло жити?
— Ні, — похитав той головою, — жити мені хочеться. Дуже...
Когер запитально глянув на нього і, не відриваючи погляду від Якуба, випив половину коньяку зі своєї чарки.
— Але сталося щось дивне, — продовжив Німанд, — я раптом... заціпенів...
— Як цікаво, — несподівано мовив господар дому.
Якуб здивовано замовк.
— Не дивуйтесь, мій друже, — поспішив пояснити Когер, — це в мене професійне. Бачте, я — психіатр. А психіатри часто дивляться на людей, особливо на тих, з якими щойно познайомились, як на потенційних пацієнтів.
— Ви психіатр?.. — перепитав чомусь Якуб.
— Саме так. Але продовжуйте, пане Німанде.
— Мене мучать кошмарні сни, — вичавив із себе Якуб, — точніше, один і той самий сон майже кожної ночі... Сниться, що мене... вбивають.
— Ви впевнені, що саме вбивають? — перепитав психіатр.
— Так, звичайно.