За кілька хвилин йому прочинила служниця.
— Доброго вечора, — привітався Якуб, ґречно знімаючи капелюха, — я до пана доктора.
— Прошу заходьте, — відповіла та, зморщившись від холоду та вітру, що вривались до помешкання з вулиці.
У передпокої Німанд вручив їй записку від Когера, і служниця понесла її Фройду. Чекати йому довелося якихось дві-три хвилини, проте вони здалися йому годинами. Жінка повернулась із приязною посмішкою на обличчі, мовби для того, щоб трохи заспокоїти гостя (а може, вона посміхалась так кожному, що здавалось очевиднішим), і попросила Німанда йти за нею.
З передпокою вони потрапили в широкий коридор, залитий м'яким світлом електричних світильників. На стінах висіло декілька ренесансних картин, а під ногами тягнулася простелена темно-коричнева доріжка. В кінці коридору виднілося двоє дверей. Наблизившись до них, служниця раптом сповільнила ходу і пішла навшпиньки, хоч завдяки доріжці її кроки й так були безшумними. Якуб не розумів, чому вона це робить, адже доктор уже повідомлений про візитера, а отже, встиг відірватися від справ, проте, видно, в цьому домі так було заведено.
Біля дверей праворуч вона зупинилась і обережно постукала. Приглушений чоловічий голос зсередини запросив увійти.
Якуб опинився у просторому кабінеті, в якому затишно громадились книжкові шафи і чималий письмовий стіл, встелений паперами. Доктор Фройд, худорлявий, середнього зросту чоловік, стояв біля вікна, напівобернувшись до гостя. Здавалось, його щойно відірвали від важливої справи, і на обличчі доктора читалося легке невдоволення. Густі брови були злегка насуплені, а з-під них лився прохолодний, проте уважний погляд. Пан Фройд носив акуратно підстрижену бороду, дещо рудувату біля рота, яка буває у затятих курців. В його правій руці справді диміла сигара, а лівою він запаковував щось у невеликий дорожній саквояж.
— Пан Якуб Німанд, — представила гостя служниця.
— Ви запізнились, пане Німанде, — промовив Фройд на подив рівним і навіть приємним голосом.
— Прошу вибачення, пане докторе... — відповів той.
За цей час служниця ледве чутно вийшла за двері, і вони залишилися вдвох.
— Не вибачайтесь, — сказав Фройд, — просто спробуйте вкластися в той час, що у вас залишився. А саме: в десять хвилин...
Попри слова, в інтонації доктора не відчувалось роздратування, а за хвилину зникло й невдоволення з обличчя. Могло здатися, що перед ним насправді давній друг, який просто спізнився на двадцять хвилин, а не чоловік, якого він бачить уперше.
— Сідайте, — запросив Фройд.
Німанд подякував і сів у великий зручний фотель.
— Що ж, я готовий вас слухати, — знову промовив доктор.
— Я гадав, що доктор Когер попередньо ознайомив вас із моєю ситуацією, — тихо сказав пацієнт, відчуваючи, що говорити йому надзвичайно важко.
— Доктор Когер — це доктор Когер, — спокійно зауважив Фройд, відриваючи сигару від рота. — Насамперед я хотів би почути вас.
Німанд глибоко вдихнув повітря. Що ж, доведеться повторити все ще раз.
— Усе це досить лавно... пробачте, досить давно зі мною...
— Як ви чудово обмовились, — посміхнувся доктор.
— У мене пересохло в горлі, — виправдався Німанд і виразно глянув на графин з водою.
Перехопивши його погляд, психіатр наповнив склянку і поставив її перед Якубом.
— Насправді ви хотіли сказати: «Все це лайно», — незворушно пояснив Фройд, — але свідомість нагадала вам про виховання.
— Пробачте.
— Дурниці, продовжуйте.
— Ледь не щоночі мені сниться, що мене вбивають. Все приблизно за одним сценарієм: я гостро відчуваю чиюсь присутність, потім хтось іде слідом, далі несамовитий страх і передчуття близької смерті...
Якуб знову припав до склянки.
— Останнього разу я навіть упізнав місце, де мене вбивали... — додав він після жадібного ковтка.
— Ви були там? — запитав Фройд.
— Так, за хвилину до того, як познайомився з доктором Когером. Це місце неподалік його будинку.
— На тому місці, здається, справді знайшли тіло молодої дівчини, — мовив доктор. — Загибла — начебто донька шеф-інспектора поліції.
Якуб кивнув.
— Я також читав про це в газеті.
— Що ж, якби я вірив у різноманітні містичні дурниці, то, напевно, сказав би, що ці дві події — маю на увазі ваш сон і вбивство на Планкенгассе — якось пов'язані, — сказав доктор. — Але я в них не вірю, тому й зв'язку не бачу. Адже саме це зараз вас турбує найбільше. Чи не так?
Пацієнт кивнув.
— Ось що, пане Німанде, — сказав психіатр, глянувши на годинник, — ваш випадок, безперечно, цікавий і потребує детального вивчення, але я справді не маю часу, тому якщо матимете бажання, зустрінемося знову, як тільки повернусь до Відня. Гадаю, в Лемберзі я затримаюсь не більше, ніж на два тижні. Та проте дещо можу сказати вже зараз. Бачте, мій друже, сни — це лишень свідчення наших нездійсненних бажань....