Але це тривало недовго.
— Точно, Біллі! — гримнуло з порогу не гірше за динаміт, і двері з тріском зачинилися, відрізавши людей від кривавого сонця, свавільного бризу і запаху, який тільки прикидався запахом моря. — Запалив гніт — і догори черевом!
За мить до стійки протупав Ламберт Мак-Еванс, відомий усьому Стрім-Айленду як Малий Лемб[2]. Він хряснув кулачищем по дерев’яному покриттю, голосно пустив вітри і озирнувся з надією: а раптом комусь це не сподобається?
На жаль, приводу відвести рибальську душу не трапилось.
— Зовсім життя не стало від триклятих тварюк! Четвертий день виходимо в море — і що? Болт анкерний з лівим різьбленням! Мало того, що жодної рибки, так ще і половину сіток — на дрантя! Я ж казав: треба було відразу пристрелити ту бруднопузу бестію, я не я буду! Глянь, аж і Х’ю досі ряст топтав би, і весь Стрім-Айленд не ковзав по гальці голим… ет, та що там! Джину, Біл! Чистого.
Будь-яку тираду Малий Лемб закінчував однаково — вимагаючи джину.
Чистого.
— Перепрошую, то це ви і є містер Мак-Еванс? — раптом озвався іхтіолог.
— Ні, Майкл Джексон! — загиготів Кукер, знімаючи з полиці гранчатий бутель «Джим Біма». — Зараз заспіває.
Сам рибалка взагалі проігнорував питання.
— Та я, власне, саме з вами і збирався зустрітися! — повідомив доктор Флаксман, аж засяявши. — Про яку це «бруднопузу бестію» ви зараз розповідали? Чи не про ту акулу, щодо якої з вашого острова до новоорлеанського відділення Американського інституту біологічних наук надійшла телеграма?
— Ну? — похмурий Ламберт врешті повернувся до іхтіолога. — А якщо і так? Тільки ми, хлопче, телеграму до Чарлстона посилали, а не до вашого сраного Нью-Орлеану!
— Цим неробам з Асоціації? — презирливо скривився Флаксман. — У них ледве вистачило клепок переправити ваше повідомлення в наш інститут. І ось я тут!
Ощаслививши присутніх останньою заявою, доктор піднявся, гордо обсмикнув рибальську робу — це виглядало як мінімум кумедно — і почав представлятися. Представлявся Флаксман довго і охоче; навіть незворушний Лемб, якому, здавалося, було наплювати на все, у тому числі й на недавню загибель власного брата Х’юго, відірвався від джину і здивовано втупився в іхтіолога. А Лакемба доїдав принесену Пако яєчню і, як сказали б колеги доктора Флаксмана, «отримував від видовища естетичну насолоду».
Сьогодні він міг собі це дозволити.
— …а також член КДА — Комісії з дослідження акул! — гордо закінчив Александер Флаксман.
— І приплив сюди верхи на їздовій мако! — пхикнув Малий Лемб.
— Майже, — з несподіваною сухістю відрізав іхтіолог. — У будь-якому разі, я хотів би отримати відповіді на свої питання. Де акула, про яку йшла мова в телеграмі? Чому ніхто не хоче зі мною про це говорити? Суцільні недомовки, натяки… Спочатку присилаєте телеграму, а потім всі наче води в рот набрали!
Член КДА й таке інше явно починав закипати.
— Я вам відповім, док.
Двері знову грюкнули — цього разу за спиною капрала Джейкобса, того самого височезного негра, що зранку махав Лакемби рукою. Капрал півгодини як змінився з вахти і всю дорогу від гавані до закладу Кукера мріяв про легку закуску й ковток пива.
Захопившись безплатною виставою, присутні не помітили, що Джейкобс вже хвилин п’ять стовбичить на порозі.
— Тому що дехто справді набрав у рот води, причому назавжди. Три трупи за останній тиждень — це вам як? Будь-хто базікати закається!
— Але ви-то, як представник влади, можете мені розповісти, що тут відбулося? Я плив у таку далечінь, із самого Нового Орлеана, мало не потонув…
— Я можу, — задоволений, що його прийняли за представника влади, негр всівся за сусідній столик, і Пако миттю звів перед ним гору сендвічів, що стікали кетчупом, і запітнілий кухоль пива. — Я, любий мій док, можу, тільки нехай вже Ламберт почне. Якщо, звичайно, захоче. А я продовжу. Що скажеш, Малий?
— Думаєш, не захочу? — хижо вищирився Ламберт, блиснувши сталевими зубами крізь жорстку сиву щетину. — Правильно думаєш, капрал! Не захочу. Гей, Біл, ще джину! Не захочу — але розповім! Тому що цей ДУЖЕ вчений містер плаває в тому ж самому лайні, що і ми всі! Тільки він цього ще не знає. Саме час розтлумачити!
До бару увійшли іще один гурт: двоє таких же похмурих, як і Ламберт, рибалок, молодий хлопець з понівеченою лівою половиною обличчя (по щоці немов тертушкою пройшлися) і тиха дівчина в непоказній сірій сукні з воланами…