Джордж Мартін
Вмираюче світло
ПРОЛОГ
Планета безцільно блукала у Всесвіті - волоцюга, парія, ізгой світобудови.
Протягом багатьох століть вона на самоті падала крізь холодну порожнечу міжзоряного простору. Покоління зірок у нескінченному хороводі змінювали один одного на її пустельному небосхилі, але вона не належала жодній з них. Планета існувала як така і лише собі однієї. У певному сенсі вона не належала і галактиці: траєкторія її руху пронизала площину галактики, як цвях проходить крізь дерев'яну кришку круглого столу. Вона була часткою «нічого».
І це «ніщо» вже готувалося прийняти її. На зорі історії людства блукаюча планета проникла за хмару зоряного пилу, що ховала частину верхнього краю гігантської лінзи галактики. Далі – лише жменька зірок, не більше тридцяти, а за ними – порожнеча, ніч, така довга, якої ще ніколи не знала планета-сторінка.
Там, у темному просторі за завісою пилюки, вона вперше зустрілася з людьми. Мертвими людьми. Це трапилося в розпал бездумної, безглуздої експансії Федеральної Імперії Старої Землі, коли вона ще не залишила своїх спроб керувати всіма планетами людей, розкиданими на неймовірно величезних просторах. Військовий зореліт «Мао Цзедун» став першим кораблем, що проник за Покрова Спокусника. Зореліт отримав серйозні пошкодження під час рейду до сховищ. Люди загинули, а двигун продовжував працювати в автоматичному режимі, періодично вмикаючись і вимикаючись. Позбавлений повітря, розбитий корабель мчав просторами Всесвіту разом із трупами людей, які висіли в його коридорах у гротескних позах і вдарялися об переборки раз на сторіччя. Але комп'ютери продовжували функціонувати, прилади виконували свою рутинну роботу, старанно скануючи навколишній простір. Коли корабель-примара наблизився до безіменної мандрівниці на відстань кількох світлохвилин, вони зареєстрували планету і нанесли на карти. Майже через сім століть торгове судно з планети Тобер випадково виявило «Мао Цзедун» та його записи.
Але на той час планета була відкрита вдруге, і дані комп'ютерів корабля, що загинув, не містили нічого нового.
Це відкриття зробила Селія Марсіан. На самому початку Смутного часу після катастрофи імперії її корабель «Примарний мисливець» кружляв навколо невідомої планети цілий стандартний день. Планета-бродяга з її скелями, льодом і нескінченною ніччю не зацікавила Селію, але вона любила давати імена і, перш ніж залишити планету, назвала її Уорлорном. Вона не пояснила, що означає це ім'я і чому воно було дано волоцюзі, але планета стала Уорлорном, а сама Селія вирушила до інших планет та інших історій.
Наступним відвідувачем став Клеромонас. 46 року п.с.в. його дослідницький корабель наблизився до Уорлорна і зняв карту його поверхні. Прилади розкрили таємниці планети. Виявилося, що вона має незліченні багатства. Клеромонас виявив замерзлі океани та атмосферу, що очікували на звільнення.
Кажуть, що першими висадилися на Уорлорні 97 року п.с.в. Томо і Волберг, коли ці двоє навіжених на парі перетинали галактику. Можливо так і було. На всіх планетах людей розповідають історії про Томо та Волберга, але їхній корабель «Спляча блудниця» не повернувся. То хто може знати, де вони висаджувалися?
Як би там не було, планета Уорлорн, яка не мала зірки, нікому не потрібна і не цікава, зайняла місце на зіркових картах Окраїни – жменьки малонаселених світів між хмарами Покрови Спокусника і Великим Чорним Морем, що клубяться.
Пізніше, 446 року п.с.в. Якийсь астроном з Вулфхейма зайнявся вивченням Уорлорна. Він виявився першою людиною, яка спромоглася узагальнити наявні відомості. Його висновки викликали фурор. Вулфхеймський астроном звали Інго Хаапала. Якось він вийшов із комп'ютерного кабінету у великому хвилюванні (втім, подібний стан взагалі не рідкість для вулфхеймця). Астроном відкрив, що планеті Уорлорн судилося знайти день - довгий, світлий день.
На небосхилах усіх планет Запокров'я – тих, що розташовані за Покровом Спокусника, – яскраво сяє сузір'я під назвою Вогняне Колесо. Його чудове світло досягає і планет у глибині галактики, навіть настільки далеких від нього, як Стара Земля. Велика зірка у центрі сузір'я – червоний надгігант, має кілька назв: Хаб, Хеллей, Товстий Чорт та інші. Шість жовто-вогненних сонців обертаються навколо нього на однаковій відстані один від одного, немов кульки, що катаються по жолобу, у дитячій грі. Їх теж називають по-різному: Троянські Сонця, Чортові Діти, Пекельна Корона, але як би їх не називали, це не має особливого значення. Сам факт існування такого сузір'я викликав величезний інтерес людей. Вогняне Колесо, шість жовтих зірок середньої величини, покірних своєму гігантському червоному господареві,