Я повинен був зупинити Гарса, Т'Ларієн. Він знав про печеру. Треба було думати про Гвен. Руарк сказав, що в своєму божевіллі Гарс пообіцяв віддати її Лорімаару, і я вважав кимдисса шахраєм, поки не побачив Гарса за собою. Гвен – моя бетейн, а ви – корарієл. Я відповідаю за вас. Я маю бути живим. Але я не хотів убивати його. Я кинувся до нього, випалюючи собі шлях крізь… Дитинчата в гнізді, білі крихти, всі були на ньому, обліпили його, дорослі звірята теж… спалив їх, я спалив їх усіх і витяг його.
Тіло Вікарі здригалося від беззвучних ридань, але він не плакав, стримував сльози.
- Погляньте. На його браслеті немає каміння. Він гнався за мною разом із мисливцями. Я любив його, а він пішов полювати на мене!
Дерк не міг ні на що наважитися. Він знову подивився вниз на Гарса Джанасека, одяг якого прийняв колір запеклої крові і гниючого моху, потім знову на Вікарі, близького до істерики, що стояв з блідим обличчям і широкими плечима, що тремтіли. Дай речі ім'я, подумав Дерк. Тепер він повинен зробити це, вимовити ім'я перед Джаантоні Благородним Айронджейдом.
Він засунув кулак глибше в кишеню.
- Ви повинні були зробити це, - збрехав він. - Він би вбив вас, а потім Гвен. Він сам сказав. Я радий, що Руарк встиг вас попередити.
Ці слова трохи заспокоїли Вікарі. Він мовчки кивнув головою.
- Я вирушив за вами, - вів далі Дерк, - коли ви не повернулися вчасно. Я турбувався про Гвен. Я хотів допомогти вам. Гарс схопив мене, роззброїв і доставив до Лорімаара та Піра, оголосивши мене подарунком крові.
– Подарунком крові, – повторив Вікарі. - Він збожеволів, Т'Ларієн, повірте. Гарс Айронджейд Джанасек не був таким, він не брейт, не міг дарувати подарунків крові. Ви повинні мені повірити.
- Так, - погодився Дерк. - Він діяв як божевільний. Ви маєте рацію. Це було ясно, як він говорив. Так, - він відчув, що сльози навертаються йому на очі, і подумав, чи зможе він їх утримати. Він почував себе так, ніби взяв на себе всі страхи і страждання Джаана: айронджейд ставав міцнішим і впевненішим з кожною секундою, але з кожною секундою його все більше захоплювало горе.
Вікарі глянув униз, на нерухоме тіло, розкинуте серед дерев.
— Я сумуватиму за ним, яким він був, через те, що в нас з ним було. Але зараз треба поспішати. - Він опустився навколішки поряд з тілом Джанасека і взяв його закривавлену руку в свою, потім він поцілував у губи мертвого товариша і погладив його по зліплому волоссю.
Але коли він підвівся на ноги, він тримав у руках чорний залізний браслет, і Дерк, побачивши руку Джанасека без звичного прикраси, відчув раптовий біль. Вікарі поклав браслет у кишеню. Дерк насилу втримав сльози і змусив себе мовчати.
- Ми повинні йти.
– Ми залишимо його тут? - Запитав Дерк.
- Облишмо? – насупився Вікарі. – Ах, розумію. На Кавалаані немає звичаю ховати померлих, т'Ларієн. За традицією, ми залишаємо їх на природі. Якщо звірі їх з'їдають, ми не соромимося. Життя має живити життя. Хіба не краще, щоб його міцне тіло дало силу якомусь швидкому, чистому хижакові, ніж мерзенному скупчині личинок мух і цвинтарних хробаків?
Вони залишили його на невеликій галявині серед жовто-коричневих заростей і попрямували у бік Крайн-Ламії, пробираючись крізь темний підлісок. Дерк ніс у руках скутер, намагаючись встигати за швидким кроком Вікарі. Не минуло й кількох хвилин, як вони вперлися в нерівну чорну скелю, що круто здіймалася вгору.
Коли Дерк підійшов до неї, Джаан був уже на півдорозі до її вершини. Кров Джанасека висохла на одязі Джаана, і Дерку знизу добре були видні бурі плями на чорному комбінезоні кавалаанця. Він спритно дерся вгору з закинутою за спину рушницею, сильні руки впевнено переміщалися від одного виступу скелі до іншого.
Дерк розстелив сріблясту платформу скутера на землі і, зміцнившись на ній, полетів до вершини скелі.
Тільки-но він встиг піднятися над верхніми гілками душителів, як почув недалеко від себе короткий крик баньші. Він глянув навкруги, шукаючи очима величезного хижака. Прогалина, де вони залишили Джанасека, бачилася зверху розпливчастою плямою. Але Дерк не побачив мертвого тіла: у центрі прогалини копошилася купа жовтих звірків, що тіснули один одного. На його очах нові та нові звірята з навколишнього лісу приєднувалися до бенкету.
Невідомо звідки з'явився баньші і нерухомо повис над полем битви, оголосивши околиці моторошним протяжним виттям, але дерев'яні привиди продовжували свою шалену метушню, не звертаючи уваги на крик хижака, продовжуючи верещати тонкими голосками і дряпати один одного. Баньші знизився. Його тінь накрила їх, і, склавши свої гігантські крила, він упав і залишився на галявині один, уклавши в свої голодні обійми і звірят, і того, кого вони їли. Дерк відчув дивне задоволення.