Але не надовго. Поки лазні нерухомо лежав на землі, неподалік пролунав гучний пронизливий писк. Дерк побачив, як промайнула крихітна стріла і впала на спину лазні. За нею була інша, потім третя, потім відразу безліч. Він моргнув, і їх побільшало вдвічі. Баньші знову розгорнув свої величезні трикутні крила і слабо змахнув ними, але не злетів. Звірята вже обліпили їх, кусаючи та дряпаючи, притискаючи до землі і роздираючи на частини. Придушений полчищами маленьких хижаків, баньші не міг навіть випустити крику болю і помер мовчки, стискаючи у своїх обіймах останній здобич.
До того часу як Дерк звільнився від скутера на вершині скелі, прогалина в лісі знову була скупченням маленьких жовтих тіл, якою він її побачив зверху вперше, ніби баньші і не з'являвся. У лісі стояла тиша. Він почекав, поки Джаан Вікарі приєднається до нього, і вони продовжили свій мовчазний шлях.
У печері було темно й холодно, ніщо не порушувало її тиші. Дерк провів під землею годинник, слідуючи за тремтячим світлом ручного ліхтарика Джаана Вікарі. Світло вів його через звивисті підземні галереї, через гулкі зали, темрява в яких здавалася нескінченною, через низькі переходи, що викликали почуття страху, якими вони повзли рачки. У світлі ліхтарика зосередилася вся світобудова. Дерк втратив відчуття простору та часу. Їм не було чого сказати один одному, тому вони мовчали. Тишу порушували лише звуки їхніх кроків та рідкісна луна. Вікарі добре знав свою печеру. Він жодного разу не зупинився і жодного разу не збився зі шляху. Удвох вони пробиралися і проповзали крізь душу Уорлорна.
І вийшли назовні на пологому схилі пагорба серед душителів у ніч, наповнену музикою та вогнем.
Крайн-ламія горіла. Кістяні вежі випускали уривчасті звуки пісні болю.
Мови полум'я, випущені на волю по всьому блідому некрополісу, сяючими сторожами мчали пустельними вулицями. Місто тремтіло, як загадковий міраж у хвилях спека і світла. Він здавався помаранчевим баченням, позбавленим плоті. На їхніх очах один із витончених висячих мостів покорежився і розсипався: спочатку обвалилася його почорніла середина, потім у морі вогню впали частини кам'яної павутини, що залишилися. Вогонь поглинув все це і здійнявся вгору, тремтячи й незадоволено завиваючи. З прилеглої будівлі почувся глухий кашляючий звук, потім вона вибухнула, обрушилася у величезній хмарі диму та вогню.
За триста метрів від пагорба, на якому вони стояли, височіючи над лісом душителів, виднілася біла вежа-рука, ще не захоплена пожежею. Але на тлі бурхливого полум'я вона здавалася живою істотою, яка стогне і корчиться від болю.
Крізь гуркіт пожежі слабко чулася музика Ламії-Бейліс. Симфонія Даркдона звучала інакше: вежі згоріли, багато звуків випало, пісня була сповнена похмурих пауз, тріск вогню задавав ритм завиванням, свистам і стогнам. Вітер, який направили з гір у Місто Сірен, щоб змусити його співати, той самий вітер тепер роздмухував полум'я пожежі, що пожирало Крайн-Ламію, чорнило її посмертну маску попелом і сажею, наказував місту замовкнути навіки.
Джаан Вікарі зняв з плеча лазерну рушницю. Осяяне пожежею, обличчя його здавалося чужим і невиразним.
- Що трапилося? - Запитав він.
- Машина-вовк, - відповіла Гвен.
Вона стояла нижче за них на схилі пагорба на відстані кількох метрів. Вони дивилися на неї без здивування. Позаду неї, у тіні плакучої верби біля підніжжя пагорба, Дерк побачив жовту машину Руарка.
- Бретан Брейт, - сказав Вікарі.
Гвен підійшла до них і кивнула головою.
– Так. Його машина кілька разів пролетіла над містом, палячи з лазерів.
- Чел мертвий, - сказав Вікарі.
— Але ж ви живі, — відповіла Гвен. - Я вже почала турбуватися.
- Ми живі, - підтвердив Джаан. Рушниця вислизнула з його рук. - Гвен, - сказав він, - я вбив свого тейна.
- Гарса? - Здивувалася Гвен і насупилась.