Поруч із ним почулися звуки кроків і пролунав голос:
– Честь вашій спільноті, честь вашій тейні.
Дерк повернувся, все ще стискаючи камінь, що говорить. Поруч із ним стояв старий, високий, як Джаан, і старий, як бідний покійний Челл. Його масивна постать чимось нагадувала лева. Пишна сніжно-біла шевелюра переходила в таку ж густу бороду, що разом становило справжню гриву. Але обличчя його здавалося втомленим і зблідлим, наче він носив його кілька зайвих століть. Тільки очі виділялися – живі, сині очі, які колись були у Гарса, очі, в глибині яких танцювали крижані вогники.
- У мене немає спільноти, - відповів Дерк. – І я не маю тейну.
- Вибачте, - вибачився старий. - Отже, ви зовнішньопланетянин, так?
Дерк вклонився.
Старий хмикнув.
- Тоді ви потрапили не в те місто, пане привид.
- Привид?
– Примара Фестивалю, – пояснив старий. - Ким ще ви можете бути? Це планета Уорлорн, і живі люди повернулися додому.
Поверх вилинявого синього костюма на ньому був одягнений чорний вовняний плащ-накидка з величезними кишенями. Трохи нижче за бороду виднівся масивний сталевий диск, що висів на шкіряному ремінці. Коли старий вийняв руки з кишень плаща, Дерк побачив, що в нього не вистачає одного пальця і немає браслетів на руках.
- У вас немає тейну, - зауважив Дерк.
- Звичайно, у мене був тейн, - буркливо відповів старий. – Я був поетом, привидом, а не священиком. Що за питання? Обережніше. Я можу образитись.
— Але ж ви не носите заліза з вогнем, — вказав Дерк.
- Ви маєте рацію. Ну і що? Примарі не потрібні прикраси. Мій тейн уже тридцять років як мертвий. Гадаю, він мешкає в одному з поселень Редстила, а я мешкаю тут, на Уорлорні. У Лартейні, якщо казати правду. Мешкати на малій планеті дуже втомливо.
- О, - посміхаючись, промовив Дерк. - Значить, ви теж привид?
- Так, звичайно, - відповів старий. – Ось, стою тут, розмовляю з вами, бо я не маю ланцюгів, щоб гриміти ними. Хто я, на вашу думку, як не привид?
- Я думаю, - відповів Дерк, - що ви можете виявитися Кіраком Редстілом Кавісом.
- Кірак Редстіл Хавіс, - монотонно повторив старий хриплуватим голосом.
- Я знайомий з ним. Привид людини, якщо сама людина колись існувала. Йому призначено долею мешкати у трупі кавалаанської поезії. Він бродить ночами, стогнучи і декламуючи рядки з елегій Джейміс-Лайона Таала і деякі з кращих сонетів Еріка Високорідного Айронджейда Девліна. Повною мірою він співає брейтські військові гімни і іноді старі похоронні пісні людожерів Глибоких Вугільних Шахт. Справжнісінький привид, і один з найжалюгідніших до того ж. Коли хоче особливо помучити жертву, він декламує свої власні вірші. Запевняю вас, що, коли вам колись доведеться почути, як Кірак Редстіл читає свої вірші, ви подумаєте, що краще б він гримів ланцюгами.
– Так? – відповів Дерк. – І все-таки я не розумію, чому поет обов'язково має бути примарою.
— Кірак Редстіл пише вірші старокавалаанською мовою, — відповів старий, хмурячи брову. - І цього достатньо. Це мертва мова. Хто читатиме те, що він пише? У його рідній спільноті діти ростуть, говорячи лише стандартною, міжзоряною мовою. Можливо, його вірші переведуть, але ця праця навряд чи вартує таких зусиль, хай буде вам відомо. У перекладі втрачається рима, а ритм кульгає, як поранений перевертень. Нічого хорошого від віршів не лишиться. Ні дзвінких ритмів Гейлена Глоустоуна, ні зачарування церковних гімнів Сліпого Лааріса Високорідного Кенна, ні смутку шанагейтських чотиривіршів, що оспівують залізо-і-вогонь, навіть пісень ейн-кеті, які важко зарахувати до поезії, нічого не збережеться. багатства. Лише мала його живе ще в пам'яті Кірака Редстила. Так, він привид. Тільки тому він прийшов на Уорлорн. Це планета примар. - Старий подивився на Дерка, смикаючи бороду. – Ви – привид якогось туриста, наважусь припустити. Безперечно, ви заблукали, коли пішли шукати ванну кімнату, і з того часу її шукаєте.
- Ні, - відповів Дерк. – Ні. Я шукав дещо інше. - Усміхнувшись, він простягнув на долоні камінь, що говорить.