- Ти зустрінешся з ним завтра, - відповіла вона. – Спершу мені треба з ним поговорити.
– Чому? – здивувався Дерк.
Але Гвен уже поспішала до сходів. Руарк поклав йому руку на плече і підштовхнув до кабіни ліфта.
2
Тієї ночі Дерк майже не спав. Щоразу, коли він починав засинати, огидні, сумбурні видіння будили його. Прокидаючись, він намагався згадати, що йому снилося, але безуспішно. Нарешті він здався. Вставши, Дерк порився в сумці і знайшов свій скарб - загорнутий у фольгу і оксамит камень, що говорить. Він сидів один у темряві ночі, відчуваючи рукою його холод і вслухаючись у його крижані обіцянки.
Пройшов годинник, перш ніж Дерк встав і одягнувся. Поклавши в кишеню камінь, що говорить, він вирушив нагору, щоб подивитися на схід Колеса. Руарк міцно спав, але з вечора пояснив, як користуватися кодовим замком, тому Дерк міг увійти і вийти будь-коли. Він підвівся на ліфті і вийшов на дах. Там, сидячи на холодному металевому крилі сірої машини, він спостерігав, як світанок змиває з неба решту ночі.
Цей дивний тьмяний світанок сіяв у душі невиразне відчуття небезпеки, а народжений ним день був похмурий. Спочатку неясне туманне свічення пофарбувало обрій, розплившись над ним темно-червоною плямою, немов слабкий відблиск камінця міста. Потім з'явилося перше сонце – крихітна жовта кулька, на яку можна було дивитися, не мружачи, не прикриваючи очей. Через кілька хвилин трохи віддалік спливло друге світило, трохи більше й яскравіше за перше, але обидва вони, хоч і були набагато яскравіші за зірки, разом давали світла менше, ніж одне величезне нічне світило Шлюбу.
Через деякий час над заростями парку здалася тонка, брудно-червона смужка, яка спочатку майже не виділялася на забарвленому зорі небі, але вона продовжувала рости, поки Дерк не зрозумів, що це верхня частина величезного червоного сонця. У міру того, як воно піднімалося вище і вище, все навколо фарбувалося в червоний колір.
Дерк глянув униз, на вулиці Лартейна. Каміння, що світилося, згасло, лише подекуди в тіні залишилося слабке мерехтіння. Світанок накрив місто сірою пеленою з червоним відливом. Тьмяне, холодне світло дня, що займалося, погасило нічні вогні, і тепер вулиці міста несли на собі ще більш виразний відбиток смерті та спустошення.
Настав сутінковий день Уорлорна.
- Торік світла було більше, - почув Дерк голос позаду себе. – Тепер кожен наступний день темніший і холодніший за попередній. Дві із шести зірок Чортової Корони знаходяться зараз позаду Толстого Чорта, і від них немає жодного штибу, інші продовжують зменшуватися. Сам Чорт ще досить яскравий, але його червоне світло слабшає. Виходить, що Уорлорн живе в світлі заходу сонця, за яким не буде світанку. Ще кілька років і всі сім сонців стануть далекими зірками, а на планету повернеться лід.
Той, хто говорив, стояв нерухомо обличчям до світанку, злегка розставивши ноги, поклавши руки на стегна. То був високий, худорлявий, м'язистий чоловік. Розкритий незважаючи на холодний ранок воріт сорочки оголював засмаглі груди, які здавались мідними у світлі Толстого Чорта. Впадали в очі високі вилиці, важка квадратна щелепа і волосся до плечей, такі ж чорні, як у Гвен. Його руки, вкриті густим чорним волоссям, прикрашали два масивні браслети: ліву – срібний з жадеїтами, праву – з потемнілого заліза з червоними глоустоунами, що світилися.
Дерк залишився сидіти на крилі схилу. Незнайомець дивився на нього згори донизу.
- Ви - Дерк т'Ларієн, колишній коханий Гвен.
– А ви – Джаан.
- Джаан Вікарі з Спільноти Айронджейд, - представився чоловік. Він ступив уперед і підняв обидві руки вгору, ніби демонструючи співрозмовнику порожні долоні.
Дерку був знайомий цей жест. Він підвівся й приклав долоні до кавалаанця. І в цей момент помітив ще щось: на чорному металевому поясі Джаана висів лазерний пістолет.
Вікарі перехопив його погляд і посміхнувся.
- Так, кавалаанці носять зброю. Це одна із наших традицій. Сподіваюся, вас це не шокує, як кімдісса, приятеля Гвен. А якщо вас це теж жахає, то це не наша вина, а ваша. Лартейн – частина Верхнього Кавалаана, і ви не маєте права чекати від нас відступу від своєї культури на догоду вашій.
– Я й не чекаю. Мабуть, через те, що дізнався про вас минулої ночі. І все-таки цей звичай здається мені дивним. Що, тут десь іде війна?