Так от, цю звичку ототожнювати себе («я», «ти», «він») з власною біологічною оболонкою довелося відкинути як застарілу після неодноразових (через хворобу) феєричних, але від цього не менш пекучих переживань, коли ти, очевидно, перебуваючи на краю життя, відчував себе не тілом, не собою звиклим, не особою, а певною пульсуючою субстанцією, котра могла перебувати і в тобі, і за тобою, займати об'єм макового зерняти, або виростати до розмірів кімнати, і тоді ти без усякої незручності й бентеження усвідомлював у собі згадане вже металеве ліжко, помальовану набіло табуретку з прорізом посередині, жарівку й електричну мережу — цю останню ти відчував так само природно і легко, як до того непомильно чув струменіючу в судинах кров — а ще вікно, підлога, стеля, стіни і унітаз, і водогін — все воно було тобою, а ти був ним усім.
Пульсації цієї уявної кульки, цього нового і суверенного твого «я», ніяк не залежали від твоєї ж таки волі і не підлягали жодним закономірностям. Така непередбачуваність страшенно вимотувала і втомлювала. Бо щойно «ти» розміром був не більше яблука (і яблуко це з певною недбалістю викотилося краєм за межі черепа) — як за мить роздувався, розпухав настільки, що легко вміщував у собі добру третину земної кулі. Ціла гама марнот, скорбот і мук налетіла на тебе, бо ж ти раптом починав і знати, і відчувати:
як десь в твоєму власному нутрі відбуваються тектонічні розломи і океани киплячої лави булькають, немов якась щойно спожита зупа;
як гігантські отари безрадісних хмар закручуються в тобі циклонами й антициклонами, проливаючи по дорозі дощі, гублячи мимохідь блискавки і громи;
як цілі гори піску здуваються гарячим всевипальним вітром і переносяться на сотні кілометрів ще далі на схід, аж до узбережжя.
Втім (чи до того ж) масштаб явищ не мав жодного значення, бо точнісінько так само виразно ти чув:
як тихо пропливає у невеличкому лісовому озері зграйка полохливих риб (вірніше — розрізняв рух кожної рибини в усіх можливих зграях й табунах усіх можливих рік, озер, морів, водоймищ);
і як за кілька кроків від ліжка, у шафі, вгризається в офіцерське сукно старого пальта личинка сірої молі (насправді ж ти бачив рух кожного вусика кожної комахи на всьому просторі підвладного тобі світу);
і як мізерним, нікому не потрібним лантухом лежить в одному з помешкань
одного з будинків
пересічного міста
невеликої країни
скромного материка
твоє змарніле анемічне тіло.
Почнемо знову: «Очевидно, десь тут криється фальш. Є щось неправдиве у цих велемовних промовляннях, в їхній удаваній зухвалості і викличності. Позбавляє довіри до сказаного звучання деяких слів, можливо, надто рано прозвучало ім'я, може, невиправданим є сусідство імені із звертанням до Бога». Можливо. Однак присутність небесного Бога унаочнює приземлену тотожність усіх трьох — Його, Тебе, Мене, а отже, звільнює від подальших шукань. Ти можеш підвестися з колін, ти відчуваєш у собі здатність самостійно встати — встати, зрештою, тільки для того, щоб за хвилю знову лягти, але лягти свідомо, власною волею лягти і зустріти прихід ночі, як і кожна нормальна людина, розпростертим на ліжку.
(І все ж, і теж, і все те ж, найважливішими є, мабуть, не ці силогічні виправи, а та майже свідома втіха, яку ти відчуваєш, спокутуючи гріхи і вдячно приймаючи покарання.
І те, що кожне випробування ти з майже усвідомленою полегкістю сприймаєш за доказ власної гріховності, бо навіть в неї не можеш повірити самостійно.
І та розрада, котру приносять тобі-йому-мені плазування по підлозі, стояння навколішки, корчі, конвульсії і писк.
Бо в подібній груповій спокуті немає й тіні фізіологізму з роду Захер-Мазоха, тут і не пахне провінційними дрогобицькими комплексами Шульца, тут просто в найвіддаленішому закапелку свідомості, куди не відразу може прорватися біль, гніздиться тиха радість осмисленого існування. Хвороба з її пишним набором інструментів та забав дає те, чого не дасть більш ніщо: сенс.
Хвороба з її пишним набором інструментів і забав давала Воццеку те, чого не давало більш ніщо: сенс. Очікування, боротьба, терпіння і знемога — це була його, Воццекова, робота, він не ані позбутися, ані уникнути її, вона була його, невідступно і неухильно його, і в цьому був сенс. У стражданні завжди є сенс. Якщо він є, звичайно. Принаймні Воццек відчував у своїй приреченості щось справжнє. Біль відбирав у нього свободу дій, свободу рухів, свободу вибору зрештою. Під час приступів Воццек не володів собою, він не міг урізноманітнити ані своїх відчуттів, ані способів захисту, у нього не було варіантів поведінки, не було варіантів реакції, — а, отже, ого-го, ага-га, не було й сумнівів.