Він ненавидів безсоння.
Ти ненавидиш безсоння. Ти ненавидиш ночі без сну. Ти ненавидиш ночі без снів. Світ твоїх снів цілісний, послідовний і зрозумілий, він приємний тобі, незважаючи навіть на те, що не так давно згадані вже послідовність і зрозумілість привели тебе до в'язниці (влаштованої в приміщенні твоєї колишньої школи, дарма, що це приміщення зовсім не нагадувало твою колишню школу, головне, ти знав — це твоя колишня школа), де в результаті незафіксованих подій ти опинився в ролі зачмиреного й опущеного, місце якому біля параші, і для того, щоб реабілітуватися, змушений був забити свого суперника, і ти зробив це в єдиноможливий спосіб — за допомогою якогось музичного інструмента, здається, гітари, ти лупив нею по голові здоровенного відгодованого вбивцю, аж полопали струни, відлетів поріжок, розкололася дека, аж полетіли з неї тріски, і згодом у руках залишився один чорний гриф з металевим болтом на кінці, а голова твого суперника перетворилася на криваве місиво, воно й досі стоїть перед очима, незважаючи навіть на це.
Незважаючи і на те, що одного разу весь простір всесвіту звівся до розмірів якогось тісного темного подвір'я чи галереї з облупленими стінами, низькою аркою і замкненими дверима в кінці переходу, де почуття страшної безвиході і приреченості підстерігало тебе і купку таких, як ти, під тьмяним світлом ліхтаря, незважаючи навіть на це.
Незважаючи і на те, що в одному із снів страх висоти був таким тривалим, — а він складав єдину суть цього сну, — що будь-яке падіння видалось би благом. Будь-яке падіння. Зате у тому ж таки сні ти відкидав із своєї високості золоту тінь. З високості відкидав золоту тінь на далеку землю, і та тінь золотилася золотом потопленого у воді сонця. Золотилася білим золотом.
Зате в іншому сні ти володів знанням про пекельний вміст землі під жовтим пшеничним полем. Золотилося жовтим золотом. Ти знав, що земля під ним — то не просто земля, а земля-сховок, земля-скриня, і твоє знання і було вмістом тієї землі.
Зате люди в твоїх снах не були по-дурному прив'язані до своїх тілесних оболонок, і ти міг вільно комбінувати — поміщати кількох осіб в одне тіло або розділяти когось одного на кілька різних, тасувати, міняти місцями, приміряти різних людей до тіл різних людей або навіть до предметів чи речей, адже сутність речей теж не була встановленою раз і назавжди, вона виявлялася у своєму споконвічному багатстві всіх можливих варіантів.
Так, приємно і легко мінялися місця і міста.
Фраґменти різних міст перебували в одному, а самі ті міста були всюди й ніде; ти міг завернути за ріг свого обшарпаного муніципального будинку, а перед очима вже виникала венеціанська святомарківська площа, повна ненависних нечупарних голубів, звідки через вузьку, трохи змінену варшавську вуличку — ту, на якій галерея спілки художників і яка насправді впирається в глухий кут — можна було потрапити на львівський вокзал, що знаходився у Стрию, а сам Львів, як йому і належиться, лежав далеко на захід, але складався з одного будинку чи, радше, з однієї квартири, від котрої ти загубив ключі, за що і повинна була прийти неминуча розплата.
Зате сни відкидали потребу звиклої співрозмірності, і ти міг, скажімо, з нагоди примирення пити горілку з колеґою (чи ж не однокласником?!), не бачачи самого колеги, ледве сягаючи халяв його чобіт, і все це могло відбуватися на тому ж таки стрийсько-львівському вокзалі, підземні переходи якого вели просто до поїздів київського метро.
Ти міг розмовляти з жінкою за столиком відкритого кафе, а сам бути і тим столиком, і тією жінкою, і вимощеним бруківкою майданом, котрий виднівся з тераси, і господарем кафе, що поливає бруківку перед входом, збиваючи відстояну вранішню пилюку, і самою пилюкою або водою, а більш нічим, бо більше нічого й не було у тому сні, світ складався лише з перелічених речей, і з перелічених речей складався ти.
А ще ти міг, користуючись відсутністю співрозмірності, кохати жінку не так, як звикло змушений кохати її чоловік а, скажімо, так, як людина кохає ландшафт (чи буває любов людини й ландшафту?), ти міг подорожувати нею, ти міг жити не з нею, а в ній, ти, зрештою, міг би насолоджуватися цим тілом так, як насолоджується ним колонія вірусів, як насолоджується ним плетиво метастаз, що, підточуючи тіло зсередини, призводить до смерті, смерті, смерті, люба моя (золотилася червоним золотом)!
Адже так сумно весь час бачити лише незрозумілу і незмінну, а від цього ще більш незрозумілу, довколишню дійсність.