Стосовно назви. Австрійсько-еллінський гібрид «воццекургія» є швидше прикордонним стовпом території ігрових синтезів, приналежних «Воццекові», аніж знаком змістового плану. Значення всієї синтагми, що стала назвою коментаря, я не наважуся тлумачити перед соймом необраних: менш за все мені хотілося б бентежити непросвітлених малих світу цього екскурсами у таємні глибини таємного називання. Достатньо того, що містить сам коментар, задуманий як творіння салонне, що йому мешкати, розгортатись (а, може, й умирати) у хвилях нашої примарної сецесійної інтертекстуальності.
(Подальший корпус приміток рознесено до відповідних місць у тексті. — Прим. верстальника.)
Лідія Стефанівська. Післямова[116]
S'il n'y avait pas de malheur en ce monde, nous pourrions nous croire au paradis[117]
Воццек є постаттю з пограниччя. Пограниччя часу і без-часу, пограниччя реальності і сну. Воццек — постать, яка в собі і в мені викликає неспокій з глибин розпачливих пошуків сенсу власної скінченості, сенсу власного «буття до смерті». Приреченість людського часу, страхітлива загроза великої води, страхітлива тим більше, що «велика вода» є потугою невидимою. Прагнення сну й перепочинку як визволення з обіймів нищівної, дезінтеґруючої особистість дійсності. Розлам минулого досвіду і передбачення неминучого майбуття, яке не обіцяє полегшення візією рятунку, а навпаки — малює візію остаточного занепаду. Єдина надія… але чи в світі Воццека існує якась надія? Бачення, розщеплене на маніакальний аналіз деталей, заглиблення в найдрібніші подробиці анатомії людського тіла для того, щоб у вертикальнім русі уяви піднестися над існуванням в часі.
Людина завше є самотньою — істина незаперечна. Людина може також свідомо вибрати самотність, чи радше — змиритися з нею. Екзистенція завжди приносить біль. Інакше — сни: єдина сфера поза владою розуму і почуттів. Досвід пограниччя ночі і дня, буття і не-буття, досвід нужденності людської, досвід кохання, неухильно пов'язаного зі смертю, а отже — самотності тим більшої. Почуття відірвання від дійсності настільки сильне, дистанція настільки велика, що дає владу бачити і судити інших, тих, котрі навіть не усвідомлюють того, що в їхніх очах вже чаїться смерть. Парадокси. Ніжність і аґресія.
Незносне відчуття власної гріховності, усвідомлена тілесність і фізіологія відчуттів. Біль. Страждання. Біль фізичний і страждання фізичне — незаперечний доказ вплутаності душі в світ матерії. Проба звільнення і чергові поразки. Шанс на зцілення: «Ісусе Христе, змилуйся наді мною!» Але чи для Воццека то справді розрада? Навіть його молитва розпадається.
А однак текст «Воццека» написано. Можна його читати багато разів, можна обмірковувати окремі речення, аналізувати образну систему, мову. Чому такий текст, як «Воццек» виявився написаним? З непереможного прагнення виразити те, що виразити неможливо? Як спроба наблизитися до невиражального? Як спроба запису несподіваної містичної візії? Як запис есхатології людського досвіду? Як сповідь?
«Воццек» є палімпсестом, що наперед закладає багаторівневість значень, в якій таяться речі, не висловлені безпосередньо. Є щоденником надвразливості. «Є спробою реєстру деталей найневловиміших станів людської душі із вразливістю надмірною, вразливістю, що граничить з божевіллям». Допіру тепер краще розумію, ким є Воццек. Проявляється під різними кутами зору, в різних втіленнях, неокреслений і розмитий: раз ідентифікується з оповідачем, раз є кимось іншим (Воццек-Той-я-ти-він). Вперше з'являється як несподіване втілення болю, розпачу і страху зі снів самотнього оповідача. Образ дуже аскетичний: людина, обличчя котрої не видно, стоїть навколішки перед ліжком в тісній, скупо умебльованій кімнаті, палітра чорно-біла — але це повторення попередньої сцени: «Коло ліжка він знову вкляк і вперся лобом в холодну металеву перекладину». Вдруге зустрічаємо його з нагоди презентації родоводу героїв. Але Воццек — то передовсім той, хто оповідає про «велику воду».
Читання вимагає інтенсивної напруги уваги: візії сну, нескінченні метаморфози, диґресії і образи, роздуми про життя і творчість виростають до великої метафори людської долі. Пізнаємо фрагментарну історію життя молодої людини, яка нотує невпорядкований процес перебігу снів, рефлексій і вражень інтелектуальних. Оповідь розпочинає відчуття фізичного болю, незносний досвід тілесний — матеріальність існування — звідси прагнення до нерухомості, чи радше до позиції досконалої рівноваги, в якій страждання зменшуються. Образи вражають несамовитою силою опису. Падають перші слова про країну не-буття, країну без-часу, без-простору і без-свідомості, що її тінь підноситиметься над цілою оповіддю, і за якою Воццек буде постійно тужити.