Выбрать главу

Господи

             Ісусе Христе,

                                 змилуйся наді мною

Господи

             Ісусе

                     Христе, змилуй

                                            ся наді

                                   м           н         ою

Госпо                                           д

           и Ісу         с е

                     Хри

   с                        те, з                    м

           и                            лу

                                            й

                                              ся

                                                   на

         д    І                    м             н        ою

Розділ другий. ДЕНЬ

Повернення долі

Чому, власне кажучи, долі? Хіба ти віриш в ті поганські байки, ніби душа вночі літає в високості, а зранку повертається до тіла? Опускається долі? Та ти ж перший візьмешся переконувати, що сон — то рідина, розтоплений бурштин, прозора каніфоль, що снити — то пірнати. Не літати. Та навіть і не пірнати, а занурюватися потроху. Та навіть і не занурюватися, бо ця тепла млість сама тебе затопить, заллє спочатку вуха, потім очі й ніздрі й буде поволі підніматися, аж поки ти не опинишся на дні найглибшої западини, де й життя, мабуть, ніякого немає, де в тиші океанського мороку, гнані чи то підводними течіями, чи то власними фантазіями линуть такі реліктові, що й нереальні — голотурії, асцидії, офіури, морські лілії.

Ні, сон — не рідина. Хіба не ти писав: «запорпаюся в сон, неначе в порох»? Сон — тепла суха субстанція з дрібно-протертих мінералів. Порох, одним словом. Густа полуднева пилюка на тій стежці, котрою ти малим ходив до річки, і обабіч котрої (стежки і ріки) рясніла отруйна амброзія. Ти ще й досі пам'ятаєш, як приємно було ногам ступати по тій пилюці (саме такі, мабуть, на доторк хмари, по яких так упевнено розгулюють живописні герої Відродження), і яким випробовуванням для ніжних дитячих підошов ставала необхідність перетнути смугу вкритого масними плямами асфальту, чи засипаний гравієм майданчик, а чи порослу жорсткою південною травою галявину. (А ще страшенно неприємним тактильно було повернення додому, на цементоване подвір'я. Холод того цементу, — а на подвір'ї завжди стояла густа тінь від винограду, — був якщо й не потойбічним, то наче з іншої кліматичної зони, і так само зимною була долівка в хаті, де ти одного разу, взявшись досліджувати дідовий креденс і віднайшовши прегарну кришталеву скриньку, — тригранну, з мідною защіпочкою, з примхливо вигнутими ніжками, вимощену оксамитом скриньку, в котрій щось рожевіло, — мало не вмер з раптової огиди, коли відчинив її і, ще не зрозумівши остаточно, взяв до рук стару, наполовину з'їджену вставну щелепу).

(Це трапилось на півдні, де жив твій другий, не брюховицький дідо).

Хоча, мабуть, слід шукати паралелей не так матеріальних, як просторових. Може, сни — це провалля, в які час від часу зривається твоя свідомість? Тоді, щоб повернутися, тим більше доведеться дертися догори, чіпляючись за непевні кущі, спираючись на непевні камені, минаючи шматки імли [61].

І все ж — повернення долі. Ранок. День.

Пробудження

Пробудження теж потребували б класифікацій, якби залишалися незалежними од віку. Однак з роками їхня різноманітність робилася все більш одноманітною, і він уже навіть не мріяв прокинутися ще колись, як раніше, в сльозах переляку й страху, не кажучи вже про сльози блаженства. І хоча переходи від життя нічного до буття земного відбувалися за різних обставин і в найрізноманітніших ситуаціях, чим далі, тим чіткіше вимальовувалася певна тенденція: пробудження потребували реприз!

В дні (тобто ночі) подолання чотирнадцятигодинного бар'єру він якось опинився в не надто пристойному барі, занюханому, відверто скажемо, бридкому гадючнику, де разом з Eagles'ами мав нагоду проспівати Hotel California. І так воно пішло і хороше і з драйвом, що називається класно, і що називається круто, і що називається в кайф, що гріх було не повторити чи то на біс, чи то у власне задоволення, — і повторили. А там, після заключного соло, коли гітара сходить нанівець солодким арпеджіо, барабани якось самі по собі втяли знову той знаменитий перехід, знаєте? — там-барам-пам-бам-там, — і пішло-поїхало по третьому разу, теж незле, а там і по четвертому і по п'ятому. Атмосфера в тісному приміщенні розпалилась до краю, публіка — всі ці п'янички, волоцюги, синяки, — поріднилися в єдиному пориві, в єдинім ритмі, колисанні, здавалось-бо ніякої іншої музики ніколи й не було на світі, та й бути не могло, бо сама гармонія сфер зійшла раптом на грішну землю в убогий цей вертеп, і єдине можливе бажання — щоб це тривало якомога довше.

І тривало. Тривало довго. Він вже й не пам'ятав, укотре — всоте? втисячне? — заводив оте Welcome to the hotel California…, усвідомлював лише, що це сон, безперечно сон, і що сон, швидше за все ранковий (бо вже й очманіла публіка потроху порозповзалась по притулках, і запухла прибиральниця, перевертаючи стільці й розмазуючи воду по запльованій підлозі невдоволено поглядала в бік сцени, а ви все, мов зачаровані, затягували одне й те ж, а за вікнами давно точився ранок), до того ж відчував він, що, як не дивно й рідкісно, сомнамбулічний час співпадає з часом справжнім, із тим часом, який зараз чинний там, на волі, в реальності, в т.зв. дійсності. А, значить, там теж крізь шибу ллється світло, там теж починається новий день, і найвища пора прокидатись. Але пробитися туди, випірнути крізь непевне в'язке вариво сну на поверхню немає ніякої можливості, бо спіраль сюжету, ніби звукова доріжка заїждженої платівки весь час І збивається на коло, а вухо ловить все те ж до болю вже затерте «там-барам-пам-бам-пам», і з горлянки гучно рветься Welcome to the Hot

вернуться

61

« шматки імли» — запозичення з другого вірша Андруховичевого циклу «Індія». Слід зауважити, що Іздрик цитує «Індію» за варіантом, начитаним самим Андруховичем під час акції «Сторіччя Бу-ба-бу» (в музичному супроводі Юрія Саєнка). Жоден із друкованих варіантів йому не відповідає. Так, скажімо, у журналі «Зустрічі» (№ 8, 94) другий вірш «Індії» починається так:

Марко Поло казав неправду, коли запевняв, нібито мули, воли, осли над проваллями тьми і шматками мли привели його далі на схід — до Китаю.

У книзі ж «Екзотичні птахи й рослини», виданій 97-го року івано-франківським видавництвом «Лілея-НВ», читаємо:

Марко Поло казав неправду, коли запевняв, нібито мули, воли, осли над проваллям пітьми і тібетом імли привели його далі на схід — до Китаю.

(Підкреслення мої — B.Є.).