По довгих роздумах вирішив, що найкращим виходом, — ідол не зникав, — буде спроба ще раз заснути, а там, як Бог дасть.
Перевертаючись з боку на бік, він усе шукав зачіпки, думав, може, вона в тому, що він так легко повірив у реальність примари, та це не приносило заспокоєння, і сон ніяк не йшов, а налягала замість сну важка стурбована дрімота, і в мутну ріку тієї дрімоти він вже почав поступово провалюватися, коли раптово рятівне рішення прийшло само по собі. Він згадав: у Карпа Любанського на балконі була зашклена лоджія, ідол же дивився просто крізь шибу балконних дверей. Вони забули про лоджію! Вони забули, а він не забув. Боже, як просто! Від хвилювання радості залишки дрімоти злетіли з нього разом з ковдрою, він зірвався на ліжку і впевнився в своїй правоті. Зашклена лоджія і жодних ідолів! Зашклена лоджія і жодних ідолів! Утісі не було меж. Він переміг! Сталося!
Сірілося. Годинник показував половину восьмої. Скоро час вставати. І нема потреби прислухатися до всіляких там голосів.
А з-за дверей і справді лунали голоси [65]. І деякі з них Той навіть зідентифікував. Ну, насамперед це, звичайно, був голос Карпа Любанського, з його патріаршими інтонаціями. А отой високий, з гиготливим сміхом — то, мабуть, Ірпінець. А той басок з гнусавинкою — Ґустав (котрий із них?). А той зухвалий баритон безперечно належить Боракне. А шамкотіння — Камідяну. А істерична скоромовка — Забужко, а блаженне лопотіння — Лишезі, а розкотистий регіт — комбатанту Довгому… Всіх, майже всіх впізнавав Той, єдине, що його непокоїло, невже ціле це кодло збирається в дорогу разом? Тут пролунало вже зовсім близько дверей Карпове: «А де Гриценко?» Гриценко, мабуть, віднайшовся, бо далі Любанський надмірно голосно і театрально, акцентуючи, власне, на попередженні, проголосив: «А що ж наш Той? Усе ще спить?!» І тут же двері розчахнулись, і галаслива вся юрба ввалилася в кімнату — і Карп, і діти Карпа і дружина, і Ірпінець і Боракне і Камідян, і Ірпінцевая Оксана, Процюк, Малкович, Андрусяк, Герасим'юк, Забужко, Іздрик, Бригинець, Гриценко і Римарук і Лугосад і просто Сад, Лишега, Ципердюки (Іван і Діма), Фішбейн, Либонь, Авжеж і Позаяк. Усі вони оточили ліжко і, голосно сміючись, показували на Тоя пальцями. Сміх їхній аж ніяк не здавався поблажливим. Той лежав голий, — бо ж ковдра впала на підлогу, — перевернувшись на живіт, не в змозі навіть підняти голову, а довкола нього реготала, мов навіжена, юрба. «Як же їм вдалося оточити ліжко, — кволо розмірковував він, — адже воно було присунуте до стіни. І що це сталося з головою. Треба підняти голову. За будь-яку ціну підняти. І подивитись їм у вічі. Тоді вони всі зникнуть на хрін. Вони несправжні. Ну, давай же, драню, піднімай! Давай!»
Величезним зусиллям відірвавши голову від подушки, Той сонним, ще невидющим поглядом глянув перед себе. Потім перевернувся на спину й ще деякий час, відсапуючись, полежав із заплющеними очима. Був ранок. Клята ніч, здається, скінчилася. Чутно було, як у передпокої Карпова дружина збирає до школи дітей. Той глянув на годинник, уже майже інтуїтивно відмітивши, що шкло тріснуте, а, отже автентичне. Ще хвилин десять можна було полежати. Ну й вар'ятська нічка видалась. Ідоли якісь… Поети… Приверзеться ж таке.
Десь грюкнули двері, розлігся гучний голос Карпа Любанського. Потім чути було плюскіт води, гримотіння посуду. Балачки в передпокої. Той чекав, поки діти підуть уже, щоб і самому піти вмитися та й почати збирати речі. Треба буде розказати Карпові про ці нічні пригоди — чиста тобі література. Психоаналіз. Діти все не йшли. Знову голос Карпа: «Не знаєш, де та велика валіза?» Це до жінки. Мабуть, час і собі потроху вдягатися. Невиспаний, як пес. Нічого, в поїзді можна буде надолужити. «СЛУХАЙ, А ДЕ Ж ПАЯЦИК? ДЕ, ЧОРТ ЗАБИРАЙ, МІЙ ЧЕРВОНИЙ ПАЯЦИК? — раптом загорлав Карп. — НЕ МОЖУ Ж Я ЇХАТИ БЕЗ ПОДАРУНКА!!!» Той аж похолов від переляку. Слизький холодний жах наповнив мозок. Червоний напханий паяцик лежав тут же під ліжком. Під його, Тоєвим ліжком. І якщо можна було ще хоч щось знати напевно, то це те, що він, паяцик, перебуває в тісних родинних стосунках із кам'яним ідолом з передостаннього кошмару.
Далі Той цілковито втратив рахунок своїм фіктивним пробудженням. Видіння поміщалися одне в одному, як матрьошки, як магічні китайські кульки, і не було цьому ні кінця, ні краю. З кожним разом імітація дійсності була все досконалішою, довершенішою, тож не залишалося жодної надії на кінець диявольської каруселі.
І коли щонайсправжніший Карп Любанський розбудив тебе за давньою приятельською звичкою читанням віршів, — чи Ненабокова читав він того разу? [66] — ти лише мляво замахав на нього руками і пробурмотівши: «Згинь, примаро…» перевернувся на другий бік.
А зрештою, хтозна, може, ти й мав рацію, можливо, той лукавий сон триває і понині.
Звучання проривається в свідомість одним із перших (гінців нового дня).
Десь коло п'ятої з'являються найраніші автобуси. Кожен із них, — а ходять о тій порі вони ще рідко, — викликає тихий дзенькіт у серванті. Це не будить тебе, але змушує допасовувати до актуальних видінь роздуми про унікальний тектонічний феномен: відчутний зв'язок полотна автостради, що пролягає метрів за триста від твого будинку, — (через шари щебеню і піску, через загиджений трубами, телефонними кабелями, колодязями каналізації ґрунт, через підозрілий фундамент, через не менш непевні стіни, через панелі перекриття, котрі слугують тобі за підлогу, а твоїм сусідам ізнизу — за стелю, через дошки підлоги й червоне дерево серванта) — із дзвінким кришталем келішків і карафи, в котру вміщається докладно три чверті літра будь-якого напою, найкраще — міцного.
Ті ж самі автобуси на швидкості породжують далеке мелодійне звучання, котре так легко сплутати з близьким дзижчанням комара, особливо якщо на голову накинуто подушку, а тільки так останнім часом вдається тобі заснути, тільки так. Це теж не будить тебе, але змушує допасовувати до актуальних сновидінь (як репліки до коміксів) рефлексії на тему звуку взагалі. (Рефлектувати в сні — яка зарозумілість!).
Під вікном його спальні поселилися оси. Очевидно, вони обжили розщелини муру, шпари поміж цеглою і той невеликий простір, якому слугувало дахом бляшане підвіконня. Засинаючи він чув гул й шарудіння, що лунали, здавалося, всередині кімнати — так близько вже дібралися оси до внутрішньої сторони стіни. Його інтриґувало це потаємне нічне життя комах. В уяві малювалися невиразно химерні інтер'єри їхнього житла, котрим бліда на вигадки дрімота надавала все більш антропопатичних рис, і котрі з цієї причини залишалися незаселеними. Невловимо здеформована сном, юридично свідома свідомість уже навіть висувала якісь претензії осам так, немовби це були галасливі сусіди: «Якого біса вони там вовтузяться, — невдоволено думав він, — розважаються, займаються коханням, вечеряють?»
65
«
66
«…