Мабуть, варто збавити темп і перепочити, бо від усіх цих метаморфоз уже макітриться в голові.
Отож під аркою стояли троє. Одягнуті в солдатські бушлати, вони неприязно поглянули в мій бік — і я усвідомив як причину цієї неприязні, що на мені форма сержанта, а ваговоз мій — ваговоз військовий. Двох я раніше десь бачив, але пригадував нечітко, зате третій виявився знайомим — ми вчилися разом у інституті (в одній, до речі, групі з описаним уже Сашою Абрамяном, і цей також звався Сашком, лише прізвище його загубилось у склеротичних нетрях пам'яті). Стояли вони без діла під аркою, вільно покурюючи, і не віддали честь мені, сержантові, тільки тому, що сьогодні — свято Конституції, і їм належався вихідний, увільнення на цілу добу. Я хотів було проминути їх, не привітавшись навіть із Сашком, але, визирнувши з-під арки, побачив, що вздовж дороги, на якій стояла моя вантажівка, тягнеться огороджена колючим дротом територія військової частини, за нею — залізниця, перетнути їх неможливо, і хоч-не-хоч мусиш питатися дороги.
В той час, коли я ще перебував у лабетах цього безпардонно сюрреалістичного сновидіння, з'ясовуючи в непоштивих вояків, як можна проїхати до трамвайної колії, що слугувала б за дороговказ — адже я володів уже власним засобом пересування і не потребував самого трамваю — вона, моя кохана, мабуть, повернулася з тенісу і сиділа за столиком кав'ярні, очікуючи сплюха-невдаху, поглядаючи нервово на годинник і обдумуючи майбутній дивний приклад жіночої помсти. Але це діялося в світі, до якого мені не скоро судилося повернутись. Я ще не втрачав надії зателефонувати до «Акорду», попередити про спізнення. Телефон знайшовся в якомусь захаращеному офісі — страховій конторі абощо. Ледве можна було пробратися поміж столами, а на столах громадилися запилюжені бухгалтерські книги, стоси рахунків, сувої калькуляцій. До телефона вишикувалася черга, і поки я шукав у блокноті номер «Акорду», якась допитлива пані з цієї черги попрохала дозволу оглянути мою колекцію візиток. Невідомо чому, я не відмовив їй у цьому нескромному, скажімо відверто, бажанні. Нарешті виник зв'язок з невидимим абонентом, і незнайомий голос повідомив, що Васю, на жаль, до телефона запросити не можна, але взагалі то він, Вася, є, він присутній і буде присутній ще довго, і йому перекажуть про моє вимушене й вимучене запізнення, тільки, вибачте, саме в цей момент покликати його до телефона ніяк неможливо, бо в сусідній кімнаті всі співробітники «Акорду» уважно стежать за телевізійним репортажем із чемпіонату Європи з футболу. От так от. Вислуховуючи всю цю маячню, позбавлену будь-якого, бодай сновидного смаку і стилю, я краєм ока спостерігав за старою панею і переконувався в абсолютній безконтрольності власної уяви — моя колекція візиток в чужих руках перетворилася (з легкістю, котра нагадувала безкарний глум) на альбом шкільних фотографій, і в цей альбом уже зазирали цікаві службовці страхової контори. Я й сам опинився в їхньому гурті і, піднімаючись навшпиньки та перехиляючись над плечима, намагався щось побачити. І як тільки мені вдалося розгледіти знимку того ненависного однокласника, чия присутність коло телефона-автомата на вулиці видалася такою нестерпною, — то відразу прокинувся, з тяжкою безпорадністю усвідомлюючи, що сьогоднішнє побачення з коханою не відбудеться.
В ті дні А. почувалася так, ніби вперше вийшла на вулицю після важкої тривалої недуги, ще заточуючись від незвички, і хтось підтримав її, допоміг зробити перший крок — ось рука, на неї можна опертися, лиш після сутінків лікарняної палати світло так сліпить очі, що годі роздивитися, кому ота рука належить.
Одужуючи, вона з якимось захланним ентузіазмом намагалася всюди встигнути, якомога більше побачити, зустрітися з усіма — надолужити втрачений рік. Не було в місті жодної імпрези, на яку вона принаймні не прагнула б потрапити. Відроджувалася її журналістська жилка, і вона всюди тягала з собою всевидячий потужний Nikon, подарунок батька.
Воццек же чимраз, тим більше відчував, що бажання бути з А. заслоняє всі інші бажання. Друзі, робота, звички, знайомства, захоплення, обов'язки, — все видавалося таким мізерним, непотрібним і нецікавим у порівнянні з можливістю бути поруч. Попервах він з радістю супроводжував А. в її життєлюбних походеньках, але потроху ця кольорова круговерть, яка затягувала щоразу сильніше, почала набридати йому, він відчував, що усе це зайве, воно забирає дорогоцінний час, хвилини, коли просто можна побути разом.
Не скажеш, ніби А. була байдужою до цих Воццекових переживань та й до самого Воццека, вона, здається, навіть любила його, вона часто йшла на жертви, відмовляючись від якихось своїх планів, призначених зустрічей тощо, але просидіти весь вечір у будинку видавалося їй тепер неможливо марнотратним. Так можна проґавити усе на світі. Вони по-різному розуміли марнотратство.
Якось він не пішов на чергову імпрезу — презентацію чи концерт, — пославшись на термінову роботу, залишився вдома. Минав час, але вона не поверталася. Він вештався кімнатами. Прислуховувався коло дверей, чи не лунають легкі її кроки, визирав у темне вікно, де виднівся лише його тьмавий двійник, набагато стурбованіший, аніж реальний візаві у власній своїй уяві. Стоячи під душем, він разпораз закручував крани, потерпаючи, що не почує дзвінка. Втім вона мала ключ. Та й, зрештою, людина від народження вільна, пояснював він собі. Це сказано навіть у декларації прав. Отож і ти будь вільним. Ти повинен лягти спати. Вже далеко за північ. Ти просто зобов'язаний заснути, щоб довести собі і їй… Що саме він збирався довести, залишилося невідомим, але врешті-решт, напустивши для неї ванну води, він заліз у ліжко. Можливо навіть і заснув, бо обертання ключа в дверях здалося продовженням якогось марева. Вона щось стиха наспівувала. Зняла мешти — легкий стук, — накинула ланцюжок, — металевий дзвін, — зазирнула до ванни, — клацання вимикача, скрип дверей. Почувся тихий сміх. Потім вона м'яко зайшла до кімнати (він, інфантильний месник, дихав безпробудно рівно й глибоко), поцілувала лагідно кудись у волосся, любий, сказала, любий, твоє дівча безсоромно без тебе впилося. Але ти не повинен на мене сердитися. Ти ж не сердишся, правда? Поки вона повернулася з ванни, він справді міцно і щасливо спав. А зранку, прокинувшись раніше, з якоюсь болісною ніжністю дивився на неї, на її сон, і думав: ми будемо разом. Ми будемо разом завжди.